Читати книгу - "Кумевава, син джунглів"

само й дівчина, коли здобуде омаруро, може працювати, розважатися й одружуватися… Проте здобути ці чорні кільця нелегко. Замало досягти певного віку. Спочатку треба навчитися самостійно жити у джунглях, без будь-якої сторонньої допомоги. У нас хлопчик змалечку починає вчитися розуміти й знати природу в усіх її проявах. З п’яти років він вчиться стріляти з лука, як у вас, блідолицих, навчаються писати й читати. Для нас так само важливо вміти Стріляти, як у вас знати літери. Отож мій батько зробив для мене маленький лук і стрілу. А через два роки я вже сам умів виготовляти лук і стріли. Потім навчився витягати волокна з листя пальми і лагодити тятиву для лука…

Коли мені минув дев’ятий, я вперше знайшов вулик диких бджіл на одному з дерев і сам дістав із нього мед. Це стало справжньою подією, бо вулик був дуже високо. А старші хлопці, котрі були поруч, не схотіли мені допомогти. Вони сказали, що свій досвід — найкращий учитель.

На той час я вже супроводив старших членів племені, коли вони йшли ловити рибу чи на полювання. Але рідко тоді мені вдавалося влучити в звіра. Старші ніколи не сміялися з моїх промахів. Вони завжди підбадьорювали мене, а часом дорослий мисливець стояв за мною, щоб убити звіра, якби я промахнувся.

Одного разу вождь племені наказав мені розвести вогнище сухими гілочками. Після довгого і втомливого розтирання мені вдалося це зробити.

Я навчився плавати зовсім малим хлопчиком, так само як і всі мої однолітки. Старші товариші навмисне кілька разів перевертали човен, щоб примусити нас, малих, рятуватися, пливучи до берега. Коли мій батько видовбував човен, я допомагав йому. Це була для мене добра наука.

Якраз за рік перед цим, розповідав далі Кумевава, старійшини племені визнали його досить спритним для того, щоб увійти в групу з десятьох підлітків віком від 12 до 15 років, разом з якими він протягом цілого року мусив довго блукати в лісі, полювати, ловити рибу, плавати по річках і мандрувати в джунглях. Їх завжди супроводив славетний мисливець Теворо. Він навчав їх усього, чого хлопчики не знали.

Той рік був сповнений різних пригод, приємних і неприємних.

Останній місяць у джунглях хлопчики зосталися самі. Без навчителя. Вони порозмальовували собі тіло чорним і підстригли волосся.

— Ми були такі смішні,— розказував Кумевава, — що не наважувалися наближатись до індіанських сіл…

Після того, як вони, живі й здорові, повернулися до свого племені, хлопчики мусили ще витримати серйозну перевірку — продемонструвати результати свого навчання.

Вождь племені Ватау показував їм сліди різних звірів і питав, який саме звір тут пройшов, а далі вони повинні були вистежувати і впольовувати їх. Були й змагання з плавання і з бігу, а потім вони гуртом мали швидко спорудити хижку.

І всі члени племені спостерігали це змагання…

— Нарешті плем’я переконалося, що ми досягли повноліття…

Отоді почався головний ритуал.

Старий чаклун племені Оарете розпік на вогні круглий вершечок своєї люльки і притиснув його до щоки Кумевави.

— Коли розпечена люлька торкнулася моєї щоки, запахло смаленим. Я відчув такий нестерпний біль, що сльози потекли з очей.

Тоді Кумевава так міцно стиснув кулаки, що аж нігті вп’ялися в шкіру. Йому хотілося кричати, волати на повен голос, але він не смів і писнути. То було б великим соромом і ганьбою закричати підліткові, який хоче стати справжнім мисливцем і повнолітнім хлопцем.

Після того чаклун племені Оарете замастив рани на щоках чорною фарбою, і чорні кільця лишилися там назавжди…

— Я дивився на своїх товаришів. Їхні обличчя були бліді від болю й страждання, але всі вони сяяли від щастя. То був найурочистіший день у нашому житті.

Кумевава замовк. І всі ми сиділи мовчки й думали про сувору школу джунглів, про яку щойно так яскраво розповів нам цей хлопчик.

Ні в кого з нас тепер не було бажання посміятися з чорних кілець на щоках індіанського хлопчика.

Ми стали поважати його ще більше…

У ПОШУКАХ ЧЕРЕПАШАЧИХ ЯЄЦЬ

Другого дня ми встали раненько, бо на нас чекала велика робота. Було заплановано, що моряки і пасажири разом працюватимуть, щоб підняти затонуле судно.

Я ще спав, коли капітан розбуркав мене й сказав:

— Я прошу вас, умовте малого індіанця, щоб він і сьогодні вполював що-небудь для нас. І якщо хочете, ідіть разом з ним. Я бачу, ви стали добрими приятелями, йому дуже подобається ваше товариство.

То було вельми приємне для мене завдання.

Я окинув поглядом табір і побачив, що Кумевава сидить біля вогню і щось майструє.

— Татеріаномбо, Кумеваво! — привітався я мовою його племені, що дослівно означає: «Я прийшов». Я навчився цього, поки жив у племені каража.

— Ареріна; Ньїкучапе! — відповів хлопчик, що означало: «А я ось де!»

— Що це ти майструєш?

— Готую стріли для полювання. Ти підеш зі мною?

— Звичайно, піду. Я бачу, ти збираєшся уполювати всяких звірів, бо готуєш різні стріли. Якщо не помиляюсь, оцією стрілою із загостреним бамбуковим наконечником найкраще боронитися від ягуара, чи не так?

— Ти правду мовиш, Ньїкучапе. Крім того, цією стрілою можна вполювати тапіра і дикого кабана. А ось оцю стрілу, що має вістря з чорного твердого дерева із зубчатими вирізами, ми готуємо на рибу. Он ті, подібні до неї, але ще міцніші, годяться на оленів, мурахоїдів та інших великих тварин.

— То, виходить, на кожну тварину є своя стріла? Я бачу, що деякі стріли закінчуються кістяними наконечниками. Мабуть, ними б’ють птахів? — спитав я.

— Ньїкучап знає багато нашої індіанської зброї, але цього замало, щоб здобути «омаруро», витатуйоване на щоках, — відповів Кумевава й усміхнувся.

Тоді я поклав руку йому на плече, і обидва ми посміялися з його зауваження. Потім хлопчик знову