Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд"

от-от має прибути. І я вже тікав од цієї сірої тиші, чия лапа так зимно просунулася під пальто, бо запраг вулиць інших, наповнених автомобілями та людьми, бо тут тільки один звук — гавкають близько чи далі собаки, ведучи свої, тільки їм зрозумілі перемовини. І хоча гавкіт ніби розбиває, як удари молотка, тишу, але насправді є лише її компонент, ось чому, гадаю, можна створити враження тиші й через звуки, наприклад через музику, якої я є споживачем, але тут цього добра позбавлений цілковито, бо тут ані концертних залів, ані програвача, навіть радіо в моєму теперішньому домі не існує, а коли спитав про це в господині, чи немає радіопроводки, маючи наміра купити репродуктора, вона відповіла глухим і порожнім голосом, що радіо вдома нема й не проведено і що вона його не потребує, бо порушує спокій у домі.

— Досить мені, — сказала, — радіо в минулому, все життя було радіальне — як барабанний марш!

І я побачив її вицвілі, сині, майже замерзлі очі й подумав, що схожу фразу вже чув, але не міг згадати де, і по-своєму на неї жахнувся, бо долинула ніби з іншого світу, а може, господиня на той мент швидко обросла кригою і голос почувся з-за тієї криги, точніше із глибин її занурення в собі. Саме тому музику міг відчувати тільки натуральну: настроїв у собі чи розлитих у повітрі, в лісі, вона пливла від хат, землі чи від неба над нею. Часом мені здавалося, що й господиня не потребує радіо та інших звукових відтворювачів, бо таки наповнена тією натуральною музикою, і саме вона рятує її від зіткнень зі світом, а їх, зіткнень, вона, здається, цілком перестала потребувати у своїй повільній ході в ніщо. Коли таке відчував, самотність починала з’їдати мене, і я, як і того дня, для мене вельми пам’ятного, кидався геть із цього забитого кригою дому, бо починав його жахатися.

Отож майже біг, щоб таки встигнути на електричку, — гнала незвідана сила, і думав, що люди сходяться в товаристві саме тому, що бояться самотності, отож сходяться поміж себе і витворяють довкола безліч непотрібної мотанини та й шумів, крутяться у світі млиночками, зачинають якісь справи, бо знову-таки бояться самотності, тобто зустрітися віч-на-віч із собою реальним, бо коли те стається (це часто прочував і сам тут, серед лісу, де проз пролітають недовідомі потяги), саме тут, серед знайомих незнайомців, життя з’єднує розсічене коло, а коли так, годі стає втекти від себе. Отоді переді мною постає чи виникає спокійне, скрижаніле й майже мертве обличчя господині, яка не тільки не боїться зустрічатися віч-на-віч із собою реальною, але давно те вчинила і не відчуває від того гризот, а щось близьке до незбагненного задоволення, — здається, саме такого задоволення я найбільше й страшився.

Якось один із моїх приятелів, котрий зараз у провінції й пише звідтіля смутні, майже розпачливі листи (до речі, згодом він повернувся до Києва, одружившись із киянкою, ми й досі з ним вряди-годи зустрічаємося), сказав:

— Боюся вмерти в глушині, боюся сільських убогих кладовищ!

Ми тоді були на збиральних роботах у селі, і якась сила загнала нас на цвинтаря, розташованого серед поля й оточеного посадкою. Але всередині дерев не було, а росла чомусь сама лобода, але напрочуд велика, м’ясиста, дереваста, соковита.

— Це страшно! — сказав мій товариш, і мені чомусь стало смішно, бо людським ілюзіям, як бачив, немає меж, отже і в небутті люди прагнуть до стадності, а це значить, що людина, як отарна істота, глибоко ворожа самотності, їй і похованою прагнеться бути ліпше не серед поля, в оточенні вбогого ряду хрестів, а на великому цвинтарищі, десь такому, як Байкове. Ось чому, гадаю я тепер, майже проживши свій вік, християнські анахорети вважали, що, відходячи в пустелю, вони чинили подвига, адже подвиг — то надзвичайний учинок, тобто винятковий. Зрештою, і мене поривало вирватися із цієї станції, малого поля, щоб таки втопитись у великому місті, на цвинтарі велетенському, серед шумних людних вулиць і серед миготливих реклам у жвавій рухливості юрби, хоча це все лише декорація і гра, отакий собі вертеп, але в отих порухах, очевидячки, проростає в мені одвічний отарний інстинкт.

Назустріч ішла дівчина, ми пильно подивилися одне на одного, але не привіталися; очевидно, була нетутешня, бо досі її не зустрічав, а може, з району, що був по той бік колії, — тих людей знав менше, принаймні в обличчя. Дівчина обережно йшла дорогою, ніби охайна кішка, оминаючи замерзлі калюжки, ламався під ногами скрижанілий сніг, а я подумав, що вона належить до отих спокійних та охайних, для яких найвищий смисл та задоволення дотримувати в домі чистоти; зрештою, про це свідчила її приладнана до тіла одежа.

Сутінь начебто побільшала, а біля лісу стала м’яка, однак робила заслону дерев густішою й примарнішою.

Виходжу до станції. Станційні будівлі завжди стандартні, навіть у барві стін. Схожі, якщо можна так порівняти, до сонливого голосу з вокзального репродуктора. Вискакую сходами на перехідного моста, зупиняюсь на хвильку — електричка вже вглибині з’явилася. На пероні картинно розкидані люди, з висоти вони наче розставлені шахові фігури. Повітря пахне горілим вугіллям, а вугільний пил повсюди: на металевих конструкціях, сходах, на снігових плямах, які від того почорніли, і, як мені здалося, на тих розкиданих по шаховій дошці перону, непорушних і ніби примерзлих до асфальту фігурах. А найбільше курява покрила прикріпленого до стовпа круглого годинника, через що його стрілки проглядали ніби в тумані.

Відтак хвилинна стрілка здригається й перескакує на поділку вниз, і цей акт, здається, вчинив диво: шахові фігурки на дошці перону раптом зарухалися й почали пропорційно на ньому розміщуватися, ніби та стрілка запустила стародавній механізм із верткими ляльками. Я ж серед цих людей не лялька — і не тому, що вони гірші чи ліпші за мене, а тому, що вони, вирушивши в поїздку, мають мету, а я її не маю — просто піддався страхові чи поруху недовідомих первнів, що мене сюди пригнали.

Отож, керований тим інстинктом, я і ввійшов до електрички, яка прибула на станцію саме тоді, коли туди прийшов. Перебіг поглядом ряди лавок уже