Читати книгу - "Дисертація лейтенанта Шпильового"

— Ось, Нюро, привів до тебе флотського офіцера.

— Які в мене можуть бути справи з флотськими? — ніяковіла жінка.

— Все може бути. А коли після смерті Антоніни ти в хату в’їхала, не знаходила часом якихось документів про Матвія або фотографій?

— Були і документи і фотографії, — відповіла Нюра. — Повний портфельчик. А на тому тижні приходив кореспондент із газети і забрав усе з собою.

Мене наче окропом ошпарили.

— З якої газети? — запитав я.

— Не знаю, — розвела руками Нюра, — ніби з міської…

Помітивши, що ця звістка прикро вразила мене, Нюра Пасивіна співчутливо поцікавилась:

— А вам дуже потрібні документи?

— Дуже.

— А який з себе той кореспондент? — нетерпеливився голова.

— Верткий такий, невисокий. Чорнявий. Усе до блокнота записував, а потім попросив портфельчик, сказав, що поверне.

Голова докірливо похитав головою:

— Ой Нюро, Нюро! Як же так без мене? А тепер шукай вітра в полі. —Він винувато поглянув на мене. — Бачиш, брат, які справи. Ну, нічого, фотографію я тобі знайду. У нас у клубі, в червоному куточку, є портрет Матвія.

Ми попрощалися з Нюрою і пішли до клубу. Взагалі я ходжу дуже швидко, але, правду кажучи, за головою не встигав. Очевидно, йому щиро хотілося допомогти мені.

У клубі ми пройшли через зал для глядачів, потім коридором до кімнати, на дверях якої висіла табличка: «Кімната героїв села Слобідського».

Голова відчинив двері, і прямо перед собою я побачив рамку з написом «Матвій Петрищев». Але рамка була пуста. Голова розгублено подивився на мене. Я і сам помітив, що фотографію зірвано зовсім недавно. На червоному сукні лишилися сліди, як і в музеї.

Фотографії Петрищева так і не знайшли. Голова лаявся, сам обнишпорив усі приміщення клубу. Розпитував завідуючого, як і що, але… фотографії не було.

Я повернувся на корабель ї розповів про все Скосирєву. Капітан третього рангу вислухав мене уважно, потім підійшов до ілюмінатора і, відсунувши шторки, довго дивився на море.

— Ситуація! — нарешті промовив він. — Портфель з документами, ясна річ, знайдемо в редакції, але чому саме тепер зникли фотографії…

Я теж висловив подив:

— У двох місцях… Дивний збіг.

— Оце мені і не подобається, — промовив Скосирєв. — І потім цей скептик… як його?

— Гужва.

— Ви теж хороший! Хіба так шукають? Зовсім незнайома людина заявляє, що Петрищева не було, і ви, не з’ясувавши подробиць, відпускаєте цю людину.

— У мене є адреса Гужви.

— Де ж він живе?

Я покопирсався в кишенях і дістав зім’ятий папірець:

— Радгосп «Першотравневий».

— Неодмінно побувайте в цьому радгоспі. Поговоріть з Гужвою і запишіть усе до найменших дрібниць, — порадив Скосирєв таким тоном, який, власне, означав наказ.

Коли я вийшов з каюти заступника командира по політчастині, загриміли дзвони гучного бою.

Бойова тривога! Застукотіли броньові кришки ілюмінаторів. Задеренчали трапи під ногами матросів. Ревнули мотори і розвернулись артилерійські башти. Корабель входив у район стрільби.

Я зайняв своє місце за бойовим розкладом і доповів про готовність. Усі мої підлеглі прикипіли до приладів. Стиснувши рукоятки вертикального наведення, завмер навідник, нетерпляче поглядав на мене заряджаючий, немов для стрибка напружився піднощик. Я помітив на його чолі краплини поту. Хвилюється.

Дрібно брязнувши, розкрились кришки елеваторів. Почали подавати снаряди. Підхоплений чіпкими руками заряджаючого, снаряд покірно ліг у лоток досилача. Гучномовці вже передавали перші команди керуючого вогнем:

— По цілі зліва тридцять!

Я подивився у візир і побачив ціль. Невиразною, розпливчатою цяткою вона біліла на задимленому горизонті. Це був брезентовий щит. Звідси він поставав у вигляді світлого кружечка, а насправді — це чимала споруда, схожа на невелике судно з білими полотнищами замість надбудов. Клацнули досилачі. Снаряди влетіли в казенники, мов більярдні кулі до луз. За мить прогримів залп. Снаряди з свистом полетіли до цілі. Навколо щита знялися білі фонтани вибухів, а в цей час повітря уже краяли снаряди інших залпів. Корабель здригався. Залп лунав за залпом. Море біля щита кипіло.

На приладах моряки повернули стрілки. Елеватори подавали нові й нові снаряди. Залп! Залп!

— Накриття! — закричав я, побачивши, що частина сплесків піднялась за щитом, а частина — перед ним.

Матроси запрацювали меткіше… А потім стрільба враз припинилась і стало незвично тихо. Десь заскиглила чайка, зашаруділа вода біля форштевня.

Ми збуджено дивились один на одного. Нас цікавили результати стрільби. Я відчинив броньовані двері башти.

Корабель повніш ходом ішов до щита. Екіпаж дуже хотів знати кількість прямих влучань у ціль. Незабаром по корабельній трансляції пролунала команда:

— На шлюпку лівого борту! Шлюпку до спуску!

Команда стосувалась мене, оскільки я був командиром шлюпки. Ми швидко вибігли на шкафут і зайняли місця в шлюпці. На шкафуті зібралися майже всі члени екіпажу, вільні од вахти: офіцери, старшини, матроси. Був там і Селін.

— Без пробоїн не повертайся, — пожартував він.

Корабель уповільнив хід, шлюпку скинули в зеленувату пінисту воду. Моряки на борту корабля підхопили ходовий кінець, і шлюпка вилетіла вперед.

— Весла на воду! — скомандував я.

Весла одночасно врізались у пружну хвилю. Незабаром ми підійшли до щита. Всім не терпілось вискочити на нього і особисто помацати дірки в полотнищах, але я залишив двох гребців у шлюпці. В морі можуть бути всякі несподіванки.

Прямих влучань було багато. Моряки розсипались по щиту, радісно вигукуючи:

— Влучання!.. Ще одно!.. Ще!..

Я дістав блокнот і почав наносити на схему місця пробоїн. Це було дуже важливо для аналізу стрільби. Я радів: знову відмінна стрільба. Про наш корабель і так