Читати книгу - "Льодовиковий період"

же не відчувалося нестатків, і нікого, здавалось, не дивувало, що в цих напівзруйнованих стінах майже відновилося звичне буденне життя. Ні Андреас, ні залізничник, ні Ксенія, ні молоде подружжя не відчували нереальності тієї ситуації, що склалася. Наляканий, очевидно, брязкотом розбитого посуду, з темряви нагорі вийшов директор готелю й добродушно мовив:

— Скло б’ється на щастя, Рудольфе. — Він зійшов сходами вниз і потиснув кожному з нас руку. — Доброго ранку й смачного!

Цей худючий охайно вдягнений чоловік теж виявився в самих шкарпетках та ще й кепкував з цього:

— Тепер принаймні ніхто вже не скаже, що йому муляють черевики. — Посміхаючись, він сів біля Аншюца, підморгнув йому й завів з усіма за столом привітну розмову. Дітям він підсовував щойно принесені Рудольфом склянки з апельсиновим соком. — Якщо буде відлига, я босоніж бігатиму з вами по калюжах, — обіцяв він дітям.

Незважаючи на апельсиновий сік, мій знайомий десятирічний хлопчик лишався серйозним і мовчазним. До інших дітей він обернувся спиною, покришив на своїй тарілці хліб і відсунув далі від себе склянку з соком, яку ледве пригубив.

— Я не хочу, — сказав він нарешті. — Я не хочу вмирати.

Усі замовкли, дехто вражено переглянувся. Доктор узяв хлопця за руку, але той не хотів розмовляти навіть з ним, відійшов, закусивши губу, а потім, схлипуючи, втік у темряву коридора, де була ціла низка кімнат.

Батьки хлопця тихо вибачилися й устали з-за столу.

— Хто знає, що йому спало на думку, — заспокоював нас директор.

— Тут точилося багато всіляких балачок, — погодився з ним Аншюц, підозріло глянувши на старого, який розповідав про війну, полон і злидні. — Можна? — запитав він, показуючи на склянку з апельсиновим соком, що лишилася на столі, підсунув її до себе й охоче випив. — Мало сам собі не зіпсував апетиту й доброго настрою, — сказав Аншюц і взяв Еву за руку.

Він піднявся з нею нагору; більшість мешканців теж порозходилися по своїх кімнатах. Літній чоловік, Максим, сказав до мене:

— Я не згущував темних фарб, навпаки, людей треба підбадьорювати, особливо якщо знаєш, що тебе може чекати.

Його рука потяглася за останньою скибкою хліба, що лишилася від сніданку. Старий загорнув хліб у серветку.

— В скрутному становищі тримати себе в руках — ось чого я навчився. Скиглити я не люблю.

8

Максим узяв книжку, старанно обгорнуту в зелений цигарковий папір, сів біля каміна й заходився читати, не звертаючи ні на що уваги. Мені кортіло довідатися, що ж то за книжка, однак, незважаючи на прозору обгортку, я не міг прочитати ні назви, ні автора. Минуло трохи часу, і я запитав його, чи нема в нього ще якихось книжок. Він на мить підвів очі й, знизавши плечима, відповів:

— Якби-то раніше зналося, що нам буде вкрай необхідним…

— Авжеж, якби, — встряла в розмову Ксенія, заховавши шинель молодого залізничника в найдальший куток гардероба. Вона, здається, знала, яку книжку читає старий, але була про неї не дуже високої думки. — Якби ж ілюзії допомагали! — зауважила вона єхидно. — Але ми часом самі себе дуримо. Тож треба, щоб прийшла дитина й сказала нам те, про що ми всі думаємо. Та навіть це не здатне порушити нашого спокою.

Книжка сповзла з колін старого Максима. Я підняв її і встиг прочитати кілька слів: «Подих весни, пекуча спека й купка попелу, що лишилася від людини, яка цілком присвятила себе любові…»

— Хитрощі й лицемірство! — обурювалася Ксенія.

Старий забрав книжку й удав, ніби й далі читає.

— Ніхто не знає, що насправді сталося, — сказав він урешті й різко покрутив головою. — Ніхто цього точно не знає, а я вірю лише фактам.

— Ніхто не хоче нічого знати, — заперечила йому Ксенія й, почувши на другому поверсі голоси, швиденько піднялася сходами нагору. В лікаря, що ходив з кімнати в кімнату, вона поцікавилася самопочуттям хлопчика й інших недужих мешканців.

— Скажіть мені щиру правду, — сказала вона, однак відповіді не дочекалася, бо в коридорі з’явився залізничник і запитав про свою шинель. Щось пристрасно йому шепочучи, вона тягла його далі від решти мешканців готелю, які теж схвильовано перешіптувалися.

— Ні, ні! — вигукнув хтось перелякано, — тоді всьому настав би кінець!

— Дурне базікання!.. — непривітно буркнув старий Максим і відклав книжку. Рішуче спростувавши думку, нібито сталося щось непоправне, він запевнив, що сам нічого такого не чув і не бачив, ні громового удару, ні яскравого спалаху. Небезпечним, казав Максим, життя на Землі було вже кілька десятиріч, і це знав кожен, з думкою про це люди прокидалися й засинали: — Коли щось видається неймовірним, то воно і є неймовірним, неможливим. Неможливим, кажу я вам.

На другому поверсі запала тиша, ці слова старого Максима справили враження. Але кожен пережив останні дні й години по-своєму, по-своєму й зберігав їх у пам’яті. Ніхто не знав, куди вже сягнуло крижане спустошення. Сніг, брак електроенергії й радіозв’язку, пошматовані телефонні дроти — це ще було не все. Я не хотів і не міг думати про найгірше, хоч на власні очі бачив на обрії жахливу заграву саме перед тим, як почалася ця люта негода.

Інші теж спостерігали щось подібне, говорили про грозу посеред зими і чорний дощ, який поступово перетворювався в сірий липкий сніг. Сніг, мовляв, і досі сірий, варто лише трохи колупнути ногою. І хай би там упало ще стільки снігу, хай пройшло б іще стільки часу, хай би настала відлига, — ніщо вже не змінить нашого безнадійного становища.

— Довкола могильна тиша, — почув я чийсь голос. — Можливо, крім нас, на цьому світі вже більше нікого нема.

— Дурниці, — заперечив доктор. Схилившись на поруччя сходів, він