Читати книгу - "К7"

Віддула губки.

— Надовго?

— На рік-два!

— О, це не довго, час скоро біжить, — завважив я.

А інженер, не відводячи погляду від паперів, вмішався в розмову:

— Це добре складається. Гаська теж поїде за кордон на студії. Не завадить їй побачити трохи іншого світу.

— Коли йдеться про мене, то я його бачив доволі! — прищурив очі Семен. — А куди їде Гаська?

— Ми ще не рішили, врешті, це не пильна справа.

Я хотів сказати, що добре було б, якби Гаська поїхала в те місто, що й Семен, але не вспів, увійшла бабуня, і Семен розповів їй новину.

— Їдеш від нас? А що старий на це?

— Який старий?

— Та твій дядько!

Інженер розреготався над планами:

— Який старий, бабуню? Таж він набагато молодший від вас!

— Що таке верзеш? Ти моїх літ не числи, бо й так помилишся! Ви всі якісь диваки тут. Самі товчуться по світі, і ще дитиночку Гасю намовляють. Серце моє чує, що це затія того старого, дядька твого!

Від того дня Семені мав ще менше часу, як досі.

Часом і я бував з ними, коли дядько Павло випитував Семена, наче на іспиті. Але разом з цим і розповідав про своїх знайомих, описував їхній вигляд, привички і вдачі, і мені здавалося, що, зустрівши когось з них, я міг би пізнати їх від першого погляду. Одного разу він спитав Семена:

— А ця твоя Гаська яка, вперта може, завжди хоче поставити на своєму?

— Не знаю, не думаю, — непевно відповів Семен.

— Як не знаєш, то перевір! Ми мусимо знати все, розумієш? Щоб передбачити реакцію людини. Вміє тримати язик за зубами?

— Не знаю.

— А, може, ти взагалі її не знаєш? Як це так? Іди, іди і перевір. Наприклад, скажи їй, що підете в кіно, а перед самим будинком скажи, що ти роздумався. І знову видумай собі щось таке химерне. А завтра скажеш мені, як вона реагувала.

— Я вже можу сказати! — підхопив я. — Просто не хотів би бути в той час Семеном.

Дядько тільки покивав головою.

Такі досвіди над вдачею Гаськи ніяк не сподобалися Семенові, але дядько був твердий, і Семен виконував його накази без спротиву. А коли Семен переповідав поведінку Гаськи, а я ще й підтверджував, дядько не ховав свого вдоволення.

— Каже тобі правду в очі? Це добре! А тверда і вперта — теж добре! Ну, побачимо!

Цим «побачимо» завжди кінчалися їхні чи наші розмови. Врешті, одного дня дядько вирішив:

— Сьогодні вночі поїдеш. Не прощайся з дівчиною, я це поладнаю. Щоб ні одна жива душа, крім нас трьох, нічого не знала. Ні до кого не пиши, хіба тільки до мене, і то тільки за моїм дозволом. Будемо порозуміватися короткими хвилями.

По хвилині продовжував, відчуваючи, що винен якісь пояснення.

— Вірте мені, хлопці, я маю причини зберігати всі засоби обережности. Мої останні досліди, а головно пошукування за особливими сирівцями, мабуть, звернули увагу ворога. Треба нам звикати до якнайсуворіших вимог обережности, хоч, може, вони і важкі.

Підійшов до сховку в стіні й вийняв звідти папери.

— Твої документи. Вони правдиві, тільки ім’я та прізвище не ті.

Про чимало справ нагадував ще дядько, та врешті простягнув руку:

— Ідіть уже, ідіть!

Коли ми сідали в авто, я оглянувся. У вікні стояв дядько Павло й дивився нам у слід.

Одного дня я стрінув дядька у «Просвіті». Він глянув на мене з-під окулярів:

— Ти що робиш? — спитав.

— Нічого! — відповів я, не згадуючи, що від тижнів сиджу як заклятий над писальною машинкою.

— Ти хворий, — мовив дядько, — засиджений якийсь. Завтра поїдеш до Семена.

— Чого? — здивувався я. — Та це два дні дороги літаком!

— До цього з двома пересадками на провінційних летовищах. Одне з них особливо небезпечне, підмокле, і там чимало випадків. Отже матимеш цікаву подорож.

Летовища були сухі й бетоновані, і два дні пізніше я вже вітався з Семеном.

— Прислав мене до тебе дядько, і не знаю, пощо, — заговорив я, розглядаючись по фабричному бюрі.

— Нічого цікавого тут не бачу. Звичайні бюрові машини, стукіт машин з фабричної зали, крісла й фотелі для директорів. Як і скрізь…

Після обіду Семен розповів мені про свою працю, і повів по будинках заводу. Головний будинок був модерної конструкції і від автостради вражав своєю параболічною кривизною фронту. Перший поверх цілком осклений, а стіни викладено кольоровими плитами з пластичного матеріалу.

В’їзд до будинку попри клумби чудесних тропічних квітів, з-поза яких ледь помітно видніли мармури входу до просторого холу. Будинок був новий, і ніяких змін у ньому не потрібно було робити, але Семен мав свої задуми і впродовж кількох місяців позмінював багато. І так унизу приспособив кімнати для лабораторійних дослідів, а перший поверх призначив на свої бюра та приватні мешкання. З великої світлиці ми вийшли на обширну терасу, з якої виднів далекий простір, пальмовий ліс і скелисте побережжя з білими гривами морських хвиль. З бюра ми зійшли у фабричну залу, в якій тихо шуміли модерні машини, а кілька робітників обслуговувати електронні споруди заводу. Ось так виглядав цей модерний будинок, призначений для однієї з небагатьох індустрій легкої промисловости. Що я можу більше сказати про завод? Нічого! Не розуміюся на техніці, і не дуже вона мене цікавить.

Ми зайшли у велику кімнату, влаштовану наче розкішний салон.

— За хвилину маю виконати останній експеримент, — промовив Семен, — і ти будеш його свідком.

Глянув на