Читати книгу - "Ася"

— Годі, годі,— повторював він, злегка проводячи рукою по її волоссю.

Кілька хвилин стояв я непорушно... Раптом я стрепенувся. "Підійти до них?.. Нізащо!" — блиснуло у мене в голові. Швидкою ходою вернувсь я до муру, перескочив через нього на дорогу і мало не бігцем пустився додому. Я усміхався, потирав руки, дивувався з випадку, що несподівано підтвердив мої здогади (я ні на мить не сумнівався в їхній справедливості), а тим часом на серці в мене було дуже гірко. "Одначе,— думав я,— уміють же вони прикидатися! Але навіщо? Що за охота мене морочити? Не сподівався я цього від нього... І що це за ніжна розмова?"

Я спав погано і другого ранку встав рано, прив'язав похідну торбинку за спину і, сказавши своїй хазяйці, щоб вона не чекала мене до ночі, подався пішки в гори, вверх за течією ріки, на якій лежить містечко 3. Ці гори, відроги хребта, що зветься Собачою спиною (Нипсівгйк), дуже цікаві з геологічного погляду; особливо прикметні вони правильністю і чистотою базальтових шарів; але мені було не до геологічних спостережень. Я не усвідомлював, що в мені діялося; одне почуття було мені ясне: небажання бачитися з Гагіними. Я запевняв себе, що єдиною причиною моєї раптової неприхильності до них була досада на їхнє лукавство. Хто їх примушував видавати себе за родичів? А втім, я старався про них не думати; блукав, не поспішаючи, по горах і долинах, засиджувався у сільських шинках, мирно розмовляючи з хазяями й гість-ми, або лягав на плаский зігрітий камінь і дивився, як пливли хмари, добре, що погода була чудова. Так перебув я три дні, і навіть з приємністю, хоча серце у мене часом щеміло. Настрій моїх думок якраз відповідав спокійній природі того краю.

Я віддав себе всього тихій грі випадковості, набігаючим враженням: поволі змінюючись, протікали вони по душі і залишили в ній, нарешті, одне загальне почуття, в якому злилося все, що я бачив, відчув, чув за ці три дні,— все: тонкий запах смоли по лісах, крик і стукіт дятлів, безугавне дзюрчання світлих струмочків з пістрявими форелями на піщаному дні, не надто сміливі обриси гір, похмурі скелі, чистенькі села з поважними старими церквами і деревами, лелеки на луках, затишні млини з колесами, що швидко вертілись, привітні обличчя селян, їх сині камзоли і сірі панчохи, рипучі, повільні вози, запряжені ситими кіньми, а інколи коровами, молоді довговолосі мандрівники по чистих дорогах, обсаджених яблунями та грушами...

Навіть і тепер мені приємно згадати мої тогочасні враження. Привіт тобі, скромний куточку німецької землі, з твоїм немудрим достатком, з помітними скрізь слідами старанних рук, терплячої, хоча й повільної роботи... Привіт тобі й мир!

Я прийшов додому майже наприкінці третього дня. Я забув сказати, що через досаду на Гагіних я намагався воскресити в собі образ жорстокосердої вдови; але мої намагання були марні. Пам'ятаю, коли я почав мріяти про неї, я побачив перед собою селянську дівчинку років п'яти, з круглим личком, з невинно виряченими оченятами. Вона так по-дитячому простодушно дивилася на мене... Мені стало соромно її чистого погляду, я не хотів говорити неправди в її присутності і в ту ж мить остаточно й назавжди попрощався з своїм колишнім коханням.

Дома я знайшов записку від Гагіна. Він дивувався з несподіваності мого вирішення, докоряв мені, чому я не взяв його з собою, і просив прийти до них, тільки-но я вернуся. Я незадово-лено прочитав цю записку, але другого ж дня подався в Л.

VIII

Гагін зустрів мене приязно, засипав мене ласкавими докорами; але Ася, наче навмисне, тільки-но побачила мене, зареготала без будь-якої причини і, за своєю звичкою, зараз вибігла.

Гагін зніяковів, муркнув їй услід, що вона божевільна, попросив мене вибачити їй. Признаюся, мене взяла велика досада на Асю; вже й без того мені було не по собі, а тут знову цей неприродний сміх, ці чудні гримаси. Проте я вдав, ніби нічого не помітив, і розповів Гагіну подробиці моєї невеликої мандрівки. Він розказав мені, що робив, поки мене не було. Але розмова наша не в'язалася; Ася входила в кімнату й вибігала знов; я сповістив нарешті, що в мене негайна робота і що мені час вернутися додому. Гагін спочатку мене затримував, потім, подивившись на мене пильно, зохотився проводжати мене. У прихожій Ася раптом підійшла до мене і простягла мені руку; я злегка стиснув її пальці і ледве вклонився їй. Ми разом з Гагіним переправилися через Рейн і, проходячи мимо улюбленого мого ясена з статуйкою мадонни, сіли на лаву, щоб помилуватися краєвидом. Дуже цікава розмова відбулася тут між нами.

Спочатку ми перемовилися небагатьма словами, потім замовкли, дивлячись на світлу ріку.

— Скажіть,— почав раптом Гагін з своєю звичайною усмішкою,— якої ви думки про Асю? Правда ж, вона повинна здаватися вам трохи чудною?

— Так,— відповів я дещо здивовано. Я не сподівався, що він заговорить про неї.

— її треба добре взнати, щоб про неї судити,— промовив він,— у неї серце дуже добре, але голова бідова. Важко з нею ладнати. А втім, її не. можна винуватити, і якби ви знали її історію...

— її історію?.. — перебив я.— Хіба вона не ваша...

Гагін глянув на мене.

— Чи не думаєте ви часом, що вона не сестра мені?.. Ні,— казав він далі, не звертаючи уваги на моє зніяковіння,— вона справді мені сестра, вона дочка мого батька. Вислухайте мене. Я почуваю до вас довіру і розкажу вам усе.

Батько мій був людина