Читати книгу - "Корсетна майстерня пані Марії"

— Дуже вам вдячна, Миколо Петровичу.

— Не варто! А тепер до діла, — обличчя лікаря відразу посерйознішало. — Мені казали, що ви знаєтесь на цій справі. Головне — пильність, обережність і винахідливість… Друкарня міститься майже поруч з будинком генерал-губернатора Клейгельса. Так що поліція і філери, так би мовити, там досить часті гості. Нам здається, що шпики пана Спиридовича пронюхали про друкарню, отож треба терміново поміняти приміщення і людей. Ваше завдання — познайомитись з Булавіною, організатором друкарської техніки нашої групи, і найближчим часом налагодити роботу друкарні. Запам’ятайте її адресу: Костянтинівська, 70, будинок належить пану Хрякову, власнику борошномельного заводу. Пароль, — лікар нахилився над кріслом і прошепотів якесь слово. — Повторіть, будь ласка. Добре… До мене звертайтесь тільки у виняткових випадках. Ну, а на зуби, шановна пані, таки не скаржитесь?

— Поки що ні, — посміхнулась у відповідь.

— Це добре. Дорогу знайдете?

— Не турбуйтесь, Миколо Петровичу. Я корінна киянка.

— Ну, вибачайте, і хай вам щастить, — щиро потис їй руку лікар.

Веселий сонячний промінь ковзнув по шибках трамвая, обліпленого різнокольоровими об’явами, й метеликом замерехтів перед обличчям Шульгіної. Трамвай, скрегочучи колесами й часто зупиняючись, біжить собі на Поділ, і Марія, заколисуючись в солодкій дрімоті, поринає в спогади.

Ось вона приїхала в рідний Київ на весняні канікули. І не йде спокійно, а біжить по Трьохсвятительській на улюблену Володимирську гірку. На серці в неї радісно й тривожно. Все тут близьке й рідне. Купила в старенької бабусі проліски. Припала до них обличчям — і відчула ранковий туман над тихими плесами озер на Кончі-Заспі, чисту джерельну свіжість.

А трамвай уже дзвенить і гуркоче Подолом, і назустріч йому летять сонні вузькі вулиці й провулки. Ось він повертає на круг, здригається і поволі стишує хід.

Вона йшла розмитою дощовими водами бруківкою, обабіч якої приліпилися приземкуваті халупи, поминула триповерхову споруду млина, що гуркотів, аж земля двигтіла і шибки лунко бряжчали в ближніх хатах. Біля розчахнутих масивних дубових воріт прип’ялися півтора десятка возів, вантажених лантухами, а під возами, в холодку, ліниво простяглися й байдуже чекали на свою чергу заспані погоничі.

На Костянтинівській, серед добротних будинків, обгороджених високими парканами, що бовваніли, як неприступні фортеці, Шульгіна швидко знайшла потрібний. Повернула декілька разів ручку дзвоника — і перед нею постав у заяложеному і посірілому від пилюки фартуху двірник.

— Добрий день, пане! — привіталась. — Мені потрібна пані Булавіна.

Він зневажливо пожував губами, ковзнув по ній байдужим поглядом, мовчки пропустив у хвіртку й неохоче буркнув:

— Ходіть за мною.

Біля воріт, припнутий цепом до дерев’яної конури, аж захлинався і люто клацав зубами волохатий собацюра.

— Щоб ти сказився, проклятий! — гримнув на нього двірник і вже до Марії: — У цьому флігелі, у другій квартирі. Там побачите.

Шульгіна кивнула, дала на чай. Задоволений двірник веселенько шморгнув носом й почав дякувати.

Невисока симпатична жінка у квітчастому довгому халаті відчинила двері квартири. Якусь хвилину вони з жіночою цікавістю споглядали одна одну… Хвилясте темне волосся, вже посивіле на скронях, гарно спадало на лоба, бліде, худорляве обличчя, на якому вже давно з’явилися зморшки, мало такий овал, такі ще свіжі уста, що просто неможливо було визначити вік господині.

— Ви пані Булавіна? — порушила мовчанку Шульгіна.

— Так, це я, — швидко проказала. — А ви, очевидно, відносно репетиторства, то, на жаль, нічим не можу вам зарадити… у мене дуже багато учнів.

— Ні, я в іншій справі.

Поминули невеликий, акуратно прибраний передпокій і ввійшли в охайну кімнатку. Посередині стояв застелений білосніжною скатертиною круглий стіл, на ньому лампа із зеленим скляним абажуром. Поруч — два м’які стільці, під стіною — старенький диван, оббитий коричневим дерматином. На підвіконнях — букети живих квітів, дві голубі японські вази. Між вікон, що виходили у двір, висіло велике кругле дзеркало, під ним стояв столик, на якому акуратним стосиком лежали зошити, підручники й письмове приладдя.

— Як у вас тут гарно! — глянула Марія на Булавіну, що з явним нетерпінням чекала пояснень.

— Ви прийшли до мене не для того, щоб сказати ці слова, — в її голосі був неприхований докір.

— А хоч би й так! — усміхнулась, як добрій знайомій, Шульгіна.

— Але я поспішаю і не маю часу слухати ваші захоплення.

— Не гнівайтесь, Ніно Федорівно, я прийшла, щоб запитати вас, чи не погодилися б ви здати мені на рік кімнату.

— Чому ж до мене? Зверніться до пана Хрякова, він хазяїн будинку. — Підійшла впритул. — Нарешті. Нарешті, моя люба дівчино. Пробачте, як вас… Марія Львівна? Просто Маша? Ви навіть уявити собі не можете мою радість. Повіриш, вже руки почала опускати, — якось невимушено перейшла на «ти». — Розгубилася, не знала, за що й братись, а тут ще й арешт наших товаришів, боялася, що й мене, а тоді кінець, — вона підвела Шульгіну до дивана, запросила сісти. — В наші ряди проліз провокатор — і невзабарі на конспіративній квартирі арештували двох товаришів. Сищика випадково впізнав зв’язківець із Чернігова — він і повідомив про це, сказавши, що справжнє прізвище провокатора Олександр Круковський — син чернігівського начальника конвойної команди, ротмістра окремого корпусу жандармів. Керівництво нашої групи винесло рішення ліквідувати провокатора, але той, зачувши неладне, вчасно зник. Про місцезнаходження підпільної друкарні він, до речі, не знає, та певне, щось підозрює, і ми боїмося, що не сьогодні-завтра слуги Спиридовича можуть нагрянути. Нам і запропоновано терміново перебратися в безпечніше місце. Ми вже підшукали його майже в центрі міста, на Прорізній, 22, у флігелі будинку члена чорносотенної організації купця Добриніна. Хто додумається шукати там підпільну друкарню? Квартира чудова — дві кімнати, комірчина, а головне — запасний вихід в прохідний двір. Та дуже запущена, бо, бачте, пан Добринін шкодує грошей на ремонт, тому й погодився здати за півціни.

— Відремонтуємо, ще й дякувати буде, — поспішила