Читати книгу - "Дванадцять оповідань"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Лейтенант здригнувся: якась тварина закричала зовсім близько від будинку. Сержант Кокіль продовжував:
— Ми не знаємо нічого вже за п’ятдесят кілометрів від факторії. Там починаються негрські таємниці.
— Е-е… І ви ніколи не вивчали вашої округи, сержанте?
— Я ніколи там не був, пане лейтенанте. Моя справа — збирати податки, а не вивчати звичаї та місцеві закони, пане лейтенанте. Я не Стенлі й не Лівінгстон. Тут за десять кілометрів можна загубити голову…
— І мене заслали в таку діру?
Голос сержанта Кокіля знизився до таємничого шепоту. Сержант поглянув у вікно, за яким так само безнастанно дзижчали й співали свою невпинну пісню комарі, — і заговорив:
— Я не знаю, пане лейтенанте, але… мені розповідали, пане лейтенанте, що… гм…
— Та не тягніть. Ну?
— Мені розповідали, що… одну хвилинку, пане лейтенанте… так, це звучать їхні тамтами. Чуєте, як гучно лунають?..
Обидва підвели голови, прислухаючись. Здалека, крізь різноголосицю тропічних хащів, крізь крики звірів і птахів, — лунали дивні звуки шкіряних негрських барабанів — тамтамів. Вони лунали загрозливо то в одному місці, то в іншому, ніби перекликаючись. Їхні звуки то голоснішали, то тихішали. Щось було в тих звуках від умовної азбуки: короткі удари… довгий… короткий… кілька довгих… кілька коротких…
Лейтенант перелякано поглянув на сержанта:
— Е-е… що це таке, сержанте, га?
— Дозвольте доповісти, пане лейтенанте, це негрський телеграф.
— Який телеграф? Що ви верзете?
— Я не знаю, що саме він зараз пересилає, пане лейтенанте, але це телеграф. Їхній телеграф. За його допомогою негрські селища пересилають стукотом барабанів важливі новини. Це буває в них завжди, коли трапляється щось. Оце, я думаю, якщо дозволите, пане лейтенанте, ідуть розмови про делегацію… І про збільшення податків…
— Це вони сповіщають усіх, га?
— Так, пане лейтенанте, звістка передається від села до села, за сотні кілометрів.
У мовчанні було чутно лише далекий стукіт тамтамів.
— Але це дуже дратує, сержанте… фу… хіба випити ще? Кокіль, чи не можна зробити, щоб цей телеграф спинився? Га? У мене від нього вже в голові стукотить.
— Нічого не поробиш, пане лейтенанте. Тут свої закони. Негрські закони… Мені, знаєте, — говорили…
— Знов ви тягнете, сержанте. Досить балаканини! Говоріть відразу, що таке вам там говорили. Ну?
— Мені розповідали, що там, десь у лісі… і не те, щоб дуже далеко від нашої факторії… в напрямку на річку Санкуру… є дивне негрське село Ньягва. І в тому селі живе негрський бог.
— Який такий бог? Що ви верзете, сержанте?
— Так. Вони моляться йому, пане лейтенанте. Там сидить жрець на ім’я Гамбо. І негри приносять у жертву богові худобу. І він, той бог, її пожирає.
— Нісенітниця, сержанте!
— Як собі хочете, пане лейтенанте. Але негри кажуть, що це так. Це, кажуть, велетенська квітка, що пожирає живі істоти. Я думаю, — велетенська орхідея. Негри звуть її — Мати-Всіх-Квітів-І-Всього-Живого.
— Хто це вам говорив? Той мерзотник Нгамі?
— Ні, пане лейтенанте. Один старий негр. Він казав навіть, що бачив цю квітку. Він проліз був до храму. І за те йому відрізали вуха й вигнали.
— Фу, ну й країна, я вам скажу, сержанте!.. Чорні огидні мавпи — негри, потім ця неймовірна спека, далі барабани, тамтами, чи, як ви кажете, негрський телеграф. І ще всякі байки про велетенські орхідеї… Мати-Всіх-Квітів-І-Всього-Живого… чорт зна що! І я примушений жити тут і збирати податки… Ну, гаразд, я їх примушу, тих негрів! Мені наплювати на те, що буде наступного літа. Мене тоді вже тут не буде, ось що. Сержанте Кокіль!
— Єсть, пане лейтенанте.
— Ідіть спати. І я спатиму. Фу, яка огидна країна!.. Слухайте, ці чортячі барабани колись перестануть стукотіти? Я спати хочу…
Проте, сержант Кокіль уже вийшов. Лейтенант Фаберне важко зітхнув і ліг на канапу.
IV
Але спати лейтенантові Фаберне не щастило. Він перевертався з боку на бік і ніяк не міг заснути. Його дратував стукіт далеких барабанів, їх таємнича розмова, якої не можна було зрозуміти. Якась непевність, якась турбота і неспокій охопили наскрізь проспиртований мозок лейтенанта Фаберне.
Він підвівся, налив ще склянку вина, випив, стогнучи, мов від болю. Але не допомогло й це. Сон не приходив.
Факторія спала. Навколо неї панувала дика таємнича ніч. Ті ж самі несамовиті вигуки лісових звірів, нічних птахів, дзижчання комарів. І крізь усе — глухий стукіт негрських тамтамів. Лейтенант роздратувався вкрай. Він відчував, що випив сьогодні занадто багато — навіть для його звиклого до алкоголю організму. В голові йому шуміло, ноги непевно тримали важкий обвислий тулуб. І до того ж йому ввижалися усюди дивні примари.
Ось у цьому кутку кімнати, він добре це знає, завжди висить рушник. Білий рушник. Але — зараз це вже не рушник, а щось інше. Що? Це незрозуміло. Біла пляма витягається, розплескується… Це якась дивна квітка. І від неї тягне солодкими пахощами, які мутять голову… Лейтенант Фаберне заплющив очі й кинувся на канапу: спати, спати будь-що, інакше можна збожеволіти!..
Знов минали довгі, тягучі хвилини. Коли саме лейтенантові Фаберне пощастило заснути — він не пам’ятав. Але здавалося йому, що він і не спав зовсім — тільки на хвилинку заплющив запалені вії. І тієї ж таки хвилини знову розплющив їх: йому здалося, що канапа під ним хитається.
Лейтенант відкрив широко очі: темно. Не видно нічого. Лампа, мабуть, остаточно погасла. Але — звідки таке дивне вражіння, ніби канапа ввесь час широко гойдається — отак, як гойдається човен на морських хвилях?.. Що за дивна ілюзія? Ніколи ще алкоголь не впливав на лейтенанта так своєрідно. І солодкуваті пахощі ніколи не відчувалися так гостро.
Лейтенант повернув голову — і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дванадцять оповідань», після закриття браузера.