Читати книгу - "Новенька та інші історії"

— Як снігу? — засміялася Олеся.

— А біля мого вікна росте яблунька і до неї можна дотягтися просто з вікна… Я можу перелазити на неї з підвіконня…

— Як добре! То біля твого вікна напевно вранці співають пташки?

— Не знаю, якось не зауважив…

— Це тому, що ти пізно прокидаєшся, а ти спробуй прокинутися рано-вранці і послухати…

Артем хотів ще щось розповісти їй: як лазив з Русланом та хлопцями по даху і навіть сидів на краю, біля ринви, звісивши ноги, але тієї миті підійшла Олесина мама і повела її до під’їзду. Вже біля дверей Олеся повернулася і гукнула йому:

— А ти заходь у гості! Сьогодні о сьомій! Мама пиріг спече!

— Прийду обов’язково! — радісно прийняв запрошення Артем.

Увечері, коли він саме зібрався до Олесі, у вікно стукнув камінець — це Руслан викликав Артема у двір.

— Ну що, пішли? Пацани зібралися, зіграєм у карти. Але спочатку побіжиш у магазин і купиш старшим пива, даю гроші.

— Зараз не можу, Рус… Я в гості зібрався. Мене вже чекають.

— В гості? — скривився він.

— Ти її знаєш, вона недавно переїхала в наш під’їзд… Вона…

Руслан презирливо сплюнув крізь зуби й насмішкувато кинув, урвавши його:

— Не знав, що ти такий, що проміняєш компанію на якусь дівку. Ну, біжи в гості, тюхтію!

Якась гаряча хвиля піднялася в ньому — ніколи ще Руслан не називав його так. Артем спалахнув і стиснув кулаки.

— Та нічого ти не розумієш, — сказав хрипко і, розвернувшись, швидко пішов у під’їзд, вже не чуючи Русланової лайки, що летіла йому в спину.

Вибігши на третій поверх, спинився, віддихуючись перед дверима Олесиної квартири. Уперше за час своєї дружби з Русланом, зумів піти йому наперекір, але й сам дивувався собі, що зовсім не шкодував про те. «Можливо, з часом він все зрозуміє,» — ця думка вмить принесла полегшення, й Артем рішуче натиснув на ґудзик дзвінка.

Таку, як Катька Іванченко, слід було ще пошукати! Хоча, мабуть, чи не в кожному класі знайдеться така особа, як наша Катька Іванченко. Хлопці ще з молодших класів смикали її за коси, жбурляли у неї на уроках паперовими кульками й з усіх сторін обстрілювали пластиліновими патронами з обрізаних ручок… Дівчата змушували її носити їхні сумки, купувати для них булочки й чіпси в шкільному буфеті або приносити з гардеробної їхній одяг… Можливо, річ була в тім, що Катька не мала в нашому класі жодного авторитету і ніхто не сприймав її поважно. Навіть вчителі не мали до неї особливої довіри, коли вона, приміром, виправдовуючись, чому не вивчила уроку, переконувала, що їх затопили сусіди або що у них цілісінький вечір не було світла, а мама не купила свічок… Коли її запитували вчителі, Катька схоплювалася з місця, червоніла, просила повторити запитання, опускала очі й мовчала або верзла якісь нісенітниці під дружній регіт класу. Катька невлад озивалася на жарти, полюбляла щось вигадувати, тому була об’єктом для нескінченних наших кпинів та насмішок.

Моє ставлення до Катьки, таке собі іронічно-насмішкувате, майже нічим не відрізнялося від ставлення до неї більшості моїх однокласників. Щоправда, іноді я давала їй списати математику й дозволяла сісти біля себе на диктантах. І хоч я не змушувала її купувати мені булочки чи носити мою сумку, але я теж разом з усіма сміялася з її невдалих відповідей на уроках, з її недоречних вигадок або коли хлопці піднімали її на глуз…

Якось моя подруга Наталка, сівши біля мене на першому уроці — фізики, зашепотіла на вухо:

— Ти знаєш, у кого закохалася Катька? Тримайся, бо впадеш! У Ваську Клименка! Це вона мені на вечірці сказала, що він, мовляв, найкращий хлопець у класі! Та тут хіба сліпий не помітить, що він їй не просто подобається! От дурепа! І на що вона сподівається? Та він, як дізнається, так її засміє, що вона в іншу школу переведеться! Може, розповісти йому? От сміху буде!

— Та він її відразу відшиє, — припустила я.

— Тоді краще поки що не говорити йому нічого, побачимо, що буде далі. Ото тема!

Обидві ми пирснули зі сміху, аж фізичка звернула нам увагу. З того часу ми взялися спостерігати за Катькою та Клименком, й це неабияк розважало нас.

Васька Клименко подобався багатьом дівчатам. І хоч він кепсько навчався — як стверджувала наша керівничка, виключно через лінивство, — а проте мав авторитет, бо вважався найсильнішим хлопцем у нашому класі. Він мав гарну статуру й міцні м’язи, відвідував секцію вільної боротьби й піднімав штангу. Його поважали й побоювалися. Спробував би хтось не підказати йому на уроці чи не дати списати — начувайся! Васька був дотепним і гострим на язик. Його жарти були колючі й образливі. Напевно, ніхто б не витримав його насмішок, а от Катька витримувала. У відповідь вона тільки всміхалася й знизувала плечима. Було справді важко збагнути, як це вона могла закохатися в того, хто так часто з неї глузував? Наталка навіть висунула версію, що Катька закохалася тільки у його м’язи, а не в нього самого. Але ж чи могло таке бути насправді?

Катька, що сиділа на третій парті обік нас, і справді не зводила очей з Клименка, що сидів перед нами. А якось наважилася попросити у нього підручника з хімії. От так зухвалість! Наважитися щось попросити у Клименка? Васька насупився, здивовано примруживши очі, і, витримавши паузу, з байдужим виглядом кинув їй на парту підручника. Не менш здивована, Наталка лише штовхнула мене ліктем. Багатозначно всміхаючись, вона іноді хитро натякала Клименкові:

— У тебе, як у справжнього спортсмена, вже є прихильниці… Не помічаєш?

Та Васька справді, здавалося, не розумів, про що їй ідеться. Тільки стенав плечем і насмішкувато кидав: