повніше, ніж Берма, сприймав від цієї миті залу, публіку, акторів, п'єсу і моє власне тіло як акустичне середовище, цінне лише остільки, оскільки воно надається для переливів її голосу, я зрозумів, що дві акторки, якими я щойно захоплювався, аж ніяк не подібні до тієї, задля якої я сюди прийшов. І моя втіха де й поділася; хоч як я натужував зір, слух, мозок, щоб тільки радіти з Берминої гри, а радости не було. У її партнерок я вловлював щирі інтонації, примічав гарні рухи, а в неї — ні. Слухав я її так, ніби сам читав «Федру» або ніби промовляла сама Федра: що ж тоді вносив у цю гру талант Берми? Я намагався зрозуміти, в чому її майстерність, її сила, тож мені хотілося, щоб кожна інтонація виконавиці лунала якнайдовше, щоб кожен вираз на її личку завмирав на якийсь час; я зосереджував усю гнучкість розуму на тому, щоб змусити мою увагу випереджати вірш, поставити її к строці й тримати напохваті, не гаяти марно жодної хвилі, допоки лунає слово, триває жест, і завдяки напруженню уваги пірнути в них так само глибоко, як коли б мені на це було відведено кілька годин. Але ці хвилі були такі коротенькі! Моє вухо не встигало сприймати один звук, як його вже заступав інший. Ось одна сцена, де Берма якийсь час стоїть нерухомо, тримаючи руку перед обличчям, у штучній зливі зеленастого світла, проти задника із зображенням моря, зірвала бурхливі оплески, але акторка вже відступила на інше місце, і образ, який мені хотілося розібрати, пропав. Я сказав бабусі, що мені зле видно, і вона дала мені бінокля. Але якщо ти, вірячи в реальний світ, вдаєшся до штучних засобів, щоб краще його розглянути, то не думай, що ти вже наблизився до нього. Мені здавалося, ніби тепер я бачу не Берму, а її зображення під лупою. Я відклав бінокля; але, можливо, сприйнятий моїм оком, зменшений відстанню образ — це теж спотворений образ: яка ж тоді з двох Берм справжня? Треба почекати на її освідчення Іполітові; я дуже розраховував на нього, тут вона, судячи з того, як гарно и партнерки доносили красу не таких сильних віршів, звичайно, знайде інтонації несподіваніші, ніж ті, які мені вчувалися, коли я читав трагедію вдома; проте Берма навіть не досягла того, чого зуміли досягти Енона[21] й Ариція[22]; відкинувши рваний ритм, виграшністю якого скористалася б будь-яка недосвідчена трагічна акторка, навіть учениця, вона виголосила цілу тираду зовсім монотонно. До того ж вона випалила все такою скоромовкою, що тільки наприкінці останнього вірша я усвідомив: одноманітність її декламації навмисна. Нарешті мене порвала перша хвиля захвату: він був викликаний бурею овацій. Я заплескав і собі й не жалів долонь, щоб Берма на віддяку перевершила потім саму себе, я вже вірив, що бачу найкращу її роль. Цікаво, що публіка почала умлівати, коли Берма, як я згодом дізнався, показала їй найефектнішу свою знахідку. Очевидно, деякі трансцендентні реальності випромінюють світло, і юрба чутлива до цього випромінення. Так, скажімо, коли відбувається якась подія, коли щось загрожує кордонам, при воєнній поразці чи перемозі, невиразні чутки про це так мало говорять культурній людині, тоді як у натовпі вони викликають незрозуміле хвилювання, а вже потім, після знайомства з оперативними зведеннями, ми визнаємо за простими людьми відчуття «аури», супутної великим подіям і видимої на відстані в сотні кілометрів. Про звитягу люди довідуються або заднім числом, як війна закінчилася, або одразу, з радісного обличчя у придверника. Про те, що таке-то місце Берма зіграла геніально, люди дізнаються через тиждень, із рецензії, або здогадуються миттю, з оплесків у партері. Проте властиве юрмі щире відчуття збивають на манівці безліч помилкових відчуттів, і тому юрма била в долоні здебільшого даремно, до того ж, цей грім оплесків механічно викликався попередніми, — так море, збурене штормом, жене й жене вали, хоча вітер ущух. А все ж таки що палкіше я плескав, то більше мені подобалася гра Берми. «Принаймні, — казала якась непоказна моя сусідка по кріслу, — вона викладається, гупає себе в груди, гасає по сцені, оце гра, так гра!» І радий-радісінький, що я розкусив, чим бере Берма, хоч і сумніваючись, що її вигуки врозумливіші за вигуки якогось селюка перед Джокондою чи бенвенутівським Персеєм: «Оце-то зроблено! І все із щирого золота! Здорово!» — я упивався кепським вином загального ентузіазму. А проте, як завіса впала, я відчув розчарування, я чекав на щось більше, але водночас мені хотілося, щоб ця втіха, хоч би яка вона була, тривала; дуже шкода було б, вийшовши з зали для глядачів, попрощатися з життям театру, яке кілька годин було і моїм життям і з якого мене ніби виривали, посилаючи на вигнання, якби вдома я не сподівався дізнатися багато чого про Берму від її шанувальника, того, кому я завдячував дозволом піти на «Федру», — від маркіза де Норпуа.
Батько познайомив мене з маркізом перед обідом, закликавши до свого кабінету. Коли я ввійшов, дипломат підвівся, подав руку, похиливши свою високу постать, і вліпив у мене пильний погляд небесних очей. Хоча ще служивши послом, маркіз заводив свої знайомства з мандрівними чужинцями десь у далеких краях, ці його знайомі, і серед них знані співаки, були у всіх на очах, і маркіз міг десь у Парижі чи в Петербурзі ввернути в розмові, який пам'ятний вечір провів він із ними у Мюнхені чи в Софії, тим-то він і звик примилятися до них, показуючи свою радість від знайомства з ними; ба більше, певний, що в столичному житті, стикаючись із цікавими людьми, які тут проїздом, і з місцевими мешканцями, ми набуваємо знань куди глибших, ніж можна почерпнути з книжок історії, географії, народознавства, європейських рухів, — маркіз де Норпуа вигострював на кожній новій особі свій проникливий розум спостерігача, щоб навчитися одразу розпізнавати, з ким має справу. Уряд давно вже не посилав маркіза за кордон, але коли його з кимось знайомили, очі його, ніби байдужі до того, що він «позаштатний», починали плідне обстеження, а він сам усім своїм поводженням намагався показати, що ім'я нового знайомого йому не чуже. Ось чому він озвався до мене ґречно і з імпозантним виглядом бувальця, не перестаючи вивчати мене з гострою цікавістю, для
