Читати книгу - "Бігун у Лабіринті"

Чака, мабуть, це анітрохи не турбувало. Йому було геть байдуже до того, що в нього відібрали минуле. Що з цими хлопцями не так? Зіп’явшись на ноги, Томас попрямував до східного проходу.

— Ніхто мені не казав, що я не маю права тут усе дослідити.

Щоб не збожеволіти, хотілося бодай щось дізнатися про це місце.

— Агов, стривай! — гукнув Чак, наздоганяючи Томаса. — Стережися! Ці штуковини ось-ось стуляться.

— Стуляться? Ти про що?

— Та про Браму, шлапак!

— Браму? Щось я не бачу ніякої брами.

Втім, Томас був певен, що Чак просто так не лякатиме. Було ясно: Томас упускає щось очевидне. На думку про це стало не по собі, і хлопець стишив крок, уже не впевнений у тому, чи варто наближатися до муру.

— А як би ти назвав ці великі проходи? — Чак тицьнув пальцем на височенні отвори в мурах. Хлопці перебували за якихось тридцять футів од них.

— Я б назвав їх дірками.

— Так от, це двері. І на ніч вони завжди зачиняються.

Томас зупинився, міркуючи над Чаковими словами. Щось не сходилося. Він звів очі, роззирнувся і втупився у масивні мури, відчуваючи, як подив поступово переростає у відверту тривогу.

— Тобто — зачиняються?

— За хвильку сам усе побачиш. Невдовзі повернуться бігуни. Потім оті великі мури зрушать з місця, й прохід зачиниться.

— Та ти хворий на голову, — пробурмотів Томас. Як можна зрушити ці велетенські стіни? Нісенітниця. Він знизав плечима і заспокоївся, вирішивши, що Чак просто його дурить.

Нарешті хлопці дісталися величезного просвіту в мурі, що вів назовні — в довгі кам’яні коридори. Роззявивши рота, Томас глипнув у прохід — і від побаченого в нього перехопило подих.

— Східна Брама, — оголосив Чак з такою гордістю, ніби сам її звів.

Томас його майже не слухав, вражений тим, наскільки великим виявився проріз зблизька. Завширшки він був не менш як двадцять футів і здіймався високо-високо, до самісінького верху стін, чиї торці обабіч проходу були гладкими, за винятком однієї дивної деталі: з лівого боку Східної Брами виднілося безліч глибоких отворів діаметром у кілька дюймів. Отвори були просвердлені просто в камені, починалися біля основи муру і йшли вгору з інтервалом приблизно у фут. А з правого торця Брами, навпроти отворів, виступали стрижні — також кілька дюймів у діаметрі й фут завдовжки. Призначення конструкції вгадувалося безпомилково.

— То ти не жартуєш? — зронив Томас. Його знову охопило хвилювання. — Стіни справді рухаються?

— А що я ще міг мати на увазі?

Томасові треба був час на переосмислення.

— Ну, не знаю. Я гадав, тут є якісь звичайні двері, які зачиняються або висуваються з основного муру. Не збагну, як можуть рухатися такі стіни. Та цьому муру, мабуть, тисяча років!

На саму думку, що стіни можуть зімкнутися і замурувати його всередині Глейду, як у пастці, стало моторошно.

Чак, мов здаючись, підніс руки вгору.

— Та я гадки не маю! Знаю тільки, що вони рухаються, причому з гуркотом. Те ж саме відбувається і в інших кінцях Лабіринту: стіни там щоночі переміщаються.

Почуте привернуло Томасову увагу. Він обернувся до хлопчика.

— Як ти сказав?

— Тобто?

— Ти сказав — «лабіринт». Сказав: «Те ж саме відбувається і в інших кінцях лабіринту».

Чак аж почервонів.

— Я втомився від твоїх питань. З мене досить.

Він пішов назад до дерева, під яким вони щойно їли.

Томас замислився. Що там, за межами Глейду? Лабіринт? Крізь Східну Браму просто поперед себе він бачив коридори, які ведуть ліворуч, праворуч і прямо. Стіни коридорів були достоту як ті, що оточували Глейд, та й долівка була вимощена схожими масивними кам’яними блоками. Але зарості плюща там здавалися густішими. Оддалік у мурах виднілося ще кілька просвітів, що вели у нові коридори, а ще далі, десь за сотню ярдів, був прямий хід, а там — безвихідь.

— А й справді, скидається на лабіринт, — прошепотів Томас, мало не розсміявшись.

А здавалося, гірше вже й бути не може. Йому стерли пам’ять і кинули в гігантський лабіринт. Це було настільки абсурдно, аж кумедно.

І тут сталося дещо несподіване: з одного з ходів праворуч раптом вискочив якийсь хлопець і побіг центральним коридором просто на Томаса — в напрямку Брами, що веде в Глейд. Хлопчина з розпашілим обличчям, спітнілий настільки, що одяг прилип до тіла, пронісся повз, ледь глянувши на Томаса. Не збавляючи швидкості, він помчав до приземкуватої бетонної будівлі біля Ящика.

Томас провів бігуна здивованим поглядом, не тямлячи, чого той, власне, так поспішає. Хіба хлопці не роблять вилазки в Лабіринт?.. І тут він помітив, що і з інших трьох Брам повискакували хлопці, спітнілі не менше за того, який щойно прошмигнув повз нього. Коли вони отак квапливо звідти повертаються, щось недобре криється в Лабіринті!

Бігуни зібралися коло залізних дверей маленької будівлі. Крекчучи від натуги, один із хлопчаків намагався крутнути іржаве колесо. То он про яких бігунів згадував Чак! Цікаво, що вони робили в Лабіринті?

З гучним і неприємним брязкотом нарешті піддалися важкі двері. Спільними зусиллями хлопці ширше відчинили їх й одразу ж зникли всередині, з гуркотом зачинивши двері по собі. Томас дивився на все це, роззявивши рота і намагаючись бодай якось пояснити собі все, що тут відбувається. Було в цьому всьому щось таке, від чого тіло вкривалося сиротами, мов од холоду.

Хтось смикнув його за рукав, вивівши з задуми. То повернувся Чак.

Томас умить накинувся на нього:

— Хто ці хлопці? Звідки вони прибігли? Що то за будівля така? — він повернувся і тицьнув пальцем у бік Східної Брами. — Чому ви змушені жити в центрі цього чортового Лабіринту?