Читати книгу - "Вогонь-охоронець"

Знову під ногами хлюпає грязюка. Стає важче дихати. Низьке склепіння печери гнітить, примушує весь час мимоволі втягувати голову в плечі. Чи це в мене починається приступ тієї самої клаустрофобії, якою налякав нас Алик?

Попереду раптом чути плюскіт води та Аликів крик. Всі знову зупиняються, наштовхуючись на спини одне одному.

— Обережно. Тут вода! — попереджає Алик. — Я не помітив і хлюпнувся.

— Замочив ноги?

— Та я їх давно замочив, уже висихати почали. А тепер знову.

Обережно, тримаючись одне одного, ми збираємось біля Алика. Хтось із дівчат теж потрапляє у воду, сповіщаючи про це голосним вереском. А води й справді зовсім не видно. Тільки коли нагнешся із свічкою, тремтливий язичок її полум'я відбивається в дзеркальній чорній гладіні.

Коридор тут ширшає, утворюючи невеликий зал. Але далі дороги немає. Весь зал займає підземне озеро. Мишко розчаровано крекче, а я радий, що наш підземний похід, здається, закінчився.

— Гляньте, автограф печерної людини! — урочисто проголошує Михайло, все ж намагаючись пробратись далі вузькою смужкою берега.

При світлі кількох піднятих свічок на мокрій стіні сяє напис кривими білими літерами:

«Вася Хариков і Паша Буравко були тут 10. 07. 62 року. І вам того бажаємо!»

— Годі, рушаймо назад, — сказав я. — Чи хтось із вас теж має бажання залишити тут свій автограф?

Всі досить охоче почали збиратися назад. Але…

— Цікаво було б пірнути в це озеро, — замріяно промовив невгамовний Алик. — Може, печера тягнеться далі?

Певна річ, Мишко зразу ж загорівся.

— Слухайте! У нас же є акваланги, давайте принесемо їх сюди й пірнемо! — запропонував він з урочистим виразом новоз'явленого Архімеда.

Очі в усіх так загорілись, наче аж посвітлішало в печері. Я поспішаю втрутитися.

— Ні, нехай цим займаються спеціалісти, спортсмени-печерники. А ми сюди приїхали працювати на розкопках, а не в підземні озера пірнати. Хто хоче, щоб я негайно звільнив з роботи, — будь ласка!

Мишко почав був огризатися:

— Менше піни, на мене твої заборони не поширюються. Я, брат, вільний козак…

Але я досить переконливо посварився на нього кулаком і твердо сказав:

— Гаразд, кінчаймо балачки. Збираймося назад у дорогу, час уже пізній.

Завдяки позначкам на стінах ми вибралися з печери без ускладнень. Лише в одному місці заблукали в боковий тунель, та швидко помітили свою помилку.

Не знаю, як кому, а мені все ж було страшенно приємно вибратись із цього похмурого склепу на білий світ і вдихнути на повні груди свіжий морський вітерець. Та, здається, й інші теж відчули себе впевненіше й спокійніше.

Один тільки Мишко з властивою йому цапиною впертістю сказав, багатозначно позираючи на мене: — А я все ж якось загляну сюди з водолазним костюмчиком. Цікаво буде попірнати під землею…

Я промовчав. Вирішив серйозно поговорити з ним потім, щоб він або не баламутив мені хлопців, або забирався геть з нашого табору.

Але цього вечора розмова не відбулась: Мишко пішов на танці й повернувся, коли я вже спав. Уранці він не згадував про свій задум пірнати в підземному озері, мовчав і я.

А наступного дня нова незрозуміла знахідка сколихнула наш табір.

Я всіх суворо попередив, щоб, натрапивши на найменші ознаки якихось металевих речей, тканин чи папірусу, негайно припиняли розкопки і викликали мене. Але на цю дивну знахідку натрапив я сам, коли розчищав землю навколо залишків фундаменту однієї з колон храму.

Грубо обтесаний камінь зацікавив мене ледь помітним узором, що майже стерся від часу. Малюнок міг мати й природне походження, — скажімо, залишила вода чи проточив слимак. Ну, а раптом цей орнамент наніс якийсь невідомий художник тавр на камені, що його потім греки використали на будівництві храму? Така можливість теж не виключена.

І все ж, легенько відгрібаючи ножем землю, щоб очистити весь камінь і краще роздивитись на ньому узор, я раптом намацав щось тверде. Почав обережніше розчищати землю в цьому місці — поступово оголився обвуглений, згорнутий в трубочку шматочок шкіри.

Пергамент? Документи могли писати й на пергаменті, він тоді вже був широко розповсюджений.

Мене хтось гукнув. Я не відізвався, намагаючись навіть не дихати.

Тільки дивне відчуття, немов у розкопці раптом стало темніше, змусило мене підвести голову: звідки взялись хмари?

Але то були не хмари. Просто навколо ями зібралися всі учасники нашої експедиції. Вони з мого захоплення побачили: знайдено щось цікаве.

— Що сталося? Чого ви тут скупчились? — розштовхуючи хлопців, пробрався наперед стривожений Мишко. Волосся у нього було мокре, як видно, щойно повернувся з моря.

— Тю, ти живий-здоровий! — сказав він. — А я вже зрадів, думав, тебе завалило ненароком. Давно цього слід було ждати з твоєю одержимістю,

— Що ви знайшли, Олексію Миколайовичу? — перебила його Тамара.

Що я знайшов? Я цього ще й сам не знав. Обережно тримаючи на долоні знахідку, я з допомогою простягнутих до мене рук виліз із ями. Хтось швиденько розіслав на землі носову хустину, я поклав знахідку на неї й тільки тепер почав її уважно розглядати.

Так, безперечно, шматок шкіри, згорнутий в трубку і зверху дуже обгорілий. Мабуть, зразу був засипаний землею і тому не згорів увесь.

Але всередині є ще щось…

Обережно, двома пінцетами, почав я розкручувати згорток. Всередині містилися дві вузькі дерев'яні планки, скріплені між собою під тупим кутом так, що вийшла немовби рогатка. Шкіру було пришито до цих планок міцними волячими жилами.

Що це могло бути? Кінці планок, що розходилися, обламані. Може, якась частина храмової прикраси чи посуду для богослужінь?

Здогадки посипалися з усіх боків і, як