Читати книгу - "Лемберг. Під знаменами сонця"

Чуття підказало мені, що поруч є щось живе, і я, недовго думаючи, метнувся в той бік, згріб це «щось» в оберемок і, закинувши йому голову назад, притис коліном до ліжка. І аж тоді розплющив очі.

Коли ви спите, з вами можуть зробити будь-яку капость. Тому необхідно або зовсім не спати, або прокидатися так швидко, щоб іншим разом тебе, сплячого, обходили десятою дорогою.

Але цього разу, коли я розплющив очі, мені красиво так заїхали в писок. Образно мовлячи. Тому що Ян, витріщившись на мене схибленими очиськами і дихаючи через раз, не годився для опору. Він узагалі ні на що не годився після мого ніжного привітання.

Я голосно вилаявся, ухопив подушку і зацмулив нею у вікно. Дарма. Треба було терміново когось прибити, щоб заспокоїтися.

— Нічо-ого собі-і… — захоплено загуло збоку. — Як ти… ні, як у тебе так… Я ж навіть не встиг налякатися… Слухай, а навчи мене, га? Я так не вмію.

Ще б пак. Тебе будили татусенько з мамусенькою, ніжно цілуючи, а мене — копняк під зад. Або відро студеної водиці. Або… Та хіба пригадаєш усі можливі способи зустрічі нового дня?

Отак, тихо скаженіючи, я сидів на ліжку і пробував зрозуміти, чому мені так пекельно гаряче, якщо я зовсім голий. І навіть не пробував зрозуміти, як почувався Януш Губицький, коли його привезли з лісу три тижні тому.

Довкола нього бігали тоді всі разом із опікуном і мопсом опікуна. Приватний бродівський лікар — на думку Бохенських, найкращий в окрузі — скривився, побачивши пацієнта, обережно підняв плахту, у яку той був загорнутий, швиденько призначив якісь пілюлі і мазі, за якими треба було посилати до Відня, і змився разом з опікуном. Ключниця після їхнього відходу скасувала все та послала за бабкою-знахаркою в село. Та наварила відварів і пояснила служницям, як ними послуговуватися.

Тутешня челядь любила свого пана і зробила все, як веліла бабка, хоча всі заслуги згодом дісталися приватному бродівському лікарю. Уже через тиждень пан звівся на ноги, а через два потягнув мене плавати і кататися верхи. При цьому пропонуючи за порятунок свого життя золоті гори.

Ні словом не обмовившись, як йому було лежати замотаним у ту плахту три тижні тому…

— Тебе обтерли горілкою, — обережно пояснив Ян, тримаючись від мене на безпечній (на його думку) відстані. — Ти, гм… дещо підгорів.

— Чи я вас просив?

Ян подумав-подумав і підійшов ближче.

— Ти врятував мій дім… як раніше вирятував мене… від лютої смерті. Ти нічого не хочеш взамін — це твоє право, але я мушу тобі якось віддячити! Я теж маю на це право.

Ой не знаєш, що кажеш, юначе!

— Піди втопися.

— А знаєш, що мені щойно спало на думку?

Позбутися його не так легко, як здається на перший погляд.

— Я досі не знаю про тебе геть нічого. Де твоя сім’я, звідки ти родом, чим займаєшся? За ці три тижні ти нічого мені так і не розповів про себе.

Овва. Знову мені затопили в пику. Раніше я такого нікому не дозволяв.

Раніше я був молодим. Зараз я почувався таким старим, наче триста років жив на цій землі. Триста марних років.

— Боюся, ти невдовзі сам про все довідаєшся.

Ян якось дивно на мене глянув. Неначе вперше помітив щось незнайоме, незвичне. Важливе. Ось так.

…До нас їхала поліція. Як для чого? На посиденьки!

Не знаю, як вас, а мене, наприклад, хлібом не годуй, а дай погомоніти з сальцесонами[17] про високі матерії.

Саме тому я вже із самого ранку приготувався до урочистої зустрічі представників милої всім галичанам влади, розмазавши по фізіономії всю радість, яку зміг у собі нашкребти з цього приводу.

А Януш Губицький потягнув мене на згарище. На пошуки вцілілих книг.

Я і книги! З вікна можна випасти зо сміху. Але все-таки краще возитися з обгорілими папірчиками, аніж із обгорілою душею. Менше смороду.

Явище було вражаюче. Величезна зала, вікна-арки, витіювате ліплення над карнизами, янголи на стелі — й обвуглені стіни. І попіл, товстий шар попелу на підлозі.

Я витягнув навмання одну книжку, яка ще трималася купи. Але то тільки на перший погляд. Сторінки витончилися, згорнулися і звисали чорними клаптями. Можна було ще де-не-де розібрати окремі букви і навіть слова, але покажіть мені ідіота, який буде цим займатися.

Я подумав, що, можливо, тут зберігалася пам’ять тисячоліть, а її в одну ніч — на попіл.

Я пожалів, що не торкнувся цієї пам’яті тоді, коли вона ще жила.

Я зовсім не здригнувся, коли Ян зойкнув і кинувся розгрібати хрусткі білувато-сиві могили книг. Ті зітхали, здіймаючись угору від одного його доторку, і, покрутившись вихорцями попелу, з ледь чутним тріском опускалися назад у товстенний шар смерті. Немов потривожені душі невинно загиблих.

Та, котра звалася колись книжкою, випала з моїх рук.

На небесному склепінні заскреготіло сонце — й охнула вслід йому земля. А значить, лихо не за горами…

— Нема…

— Чого нема? — якомога байдужіше перепитав я. Байдужість завжди вдавалася мені найкраще. А от щось інше… милосердя, скажімо, чи