Читати книгу - "Брати, або Могила для «тушки»"

— Саме так і не інакше. Чесно кажучи, у них така там глуха криза зараз, що їхні лідери не можуть собі дозволити навіть такий спрощений варіант, як було у Бонапарта. — Едіку хотілося потоптатися по тому французу, що поліз аж до Москви, але обморозив собі одне місце і почимчикував «восвоясі» до своїх парижів.

— Нащот бабла — не потягнуть. — Петро Павлович був членом парламентського комітету із європейської інтеграції, тому перебував сповна у темі. — Он задрипану Грецію не можуть витягнути. Єврозона, єдрьона вош. Ти переведи йому, що ми за ціною не постоїм. Лиш би понравилось. І головне — щоб переплюнуть їхніх пихатих тих, як його, Бароззу зі всілякими Соланами.

Едіку подобався перебіг перемовин. Він знав, що у його клієнта перевищене еґо і гіпертрофована самооцінка, але щоб настільки. Він уже навіть почав шкодувати, що відповідно не завищив тарифи. Було видно, як білий день, що цей наполеончик готовий платити утридорога. Лиш би переплюнути всіляких різних бонапартів. Але він ще не знав, що то були тільки його входини у пантеон світової слави. Далі — більше. Едуард розумів, що кураж, який почав прокльовуватися над густими бровами його клієнта, належало розпалювати до затвора:

— Ну, Бонапарт — не велике цабе. То так — для затравки. Далі йдеться про заглиблення у віки, куди сягають витоки земної цивілізації. Синьйор Бранделлі каже, що то тепер «струя» у всьому світі. Несучий тренд похоронних симпатій. Члени списку журналу «Форбс», який мав честь торік бути поповненим і вашим іменем, вельмишановний Петре Павловичу, що дало можливість світовій прогресивній громадськості почути про нову і прекрасну, самостійну і соборну державу Україну, так от члени «Форбса» просто звихнулися на фараонах. Прагнуть спочивати у пірамідах. Просто пошесть, каже синьйор Бранделлі, із тими пірамідами. Тут усе простіше — чотиригранник, але зато який бренд. 10 тисяч років тримається. Будете почуватися, Петре Павловичу, самим Тутанхамоном.

Виголосивши таку блискучу тираду, піар-могильник не чекав, що знову викличе із тюремного буття не ті асоціації. Гоша враз насупився:

— Ти давай полегше, Едя, на поворотах, зі своїм італьяшкою. Татарина із Хамом давно замочили в Алчевську, а він тут випєндрюється. Вообще, обарзєлі. У мене в хаті — і матюки італьянські гне, синьйор херів.

— Та що ви таке подумали, шеф? То так єгипетського фараона звали. Не подобається — візьмемо за основу Хеопса. — Персоналізована коректива зняла напругу.

— Ну, піраміди — щось у тому є. Я ж був там. Ну, думаю, вообще, мужики. Таке нагребсти на покойниках. Ну й крутизна. Я ж бачив, коли із Хургади у культурну програму поїхав. Ото були олігархи, слиш, еті фараони, ілі як ти їх звеш, татархамани. Хотя шо-то в тому єсть. Може, так і надо. А чого жаліти на себе, коли бабки дозволяють? Коли ти заслужив у народу, опять же, як член парламента трьох созивів, як патріот свого народу. Вони, ті татрахамани, все-таки більше нашого понімали у жізні. І що, ми гірші? Що, не заслужити у свого вдячного народа? Для нього ж гнеш спину отут, на робочому посту, з утра до ночі. Не треба скромнічать, Едік. Скажи синьйору, що мені нравиться його відєніє. А що ще? Ти сказав — три варіанти?

Карасяєв довго думав, чи йти на третій варіант. З одного боку, належало враховувати глибокодемократичний світогляд Петра Павловича, а демократія передбачає, перш за все, право вибору, і чим ширший той вибір, тим може бути дорожчий, а значить, вагоміший відкат, який є кінцевою метою усієї цієї похоронної процесії.

А з другого боку — як буде сприйнято цей варіант полум’яним антикомуністом, який на боротьбі із компартією, від якої у парламенті нині залишилися лише ріжки та ніжки, будував кожну свою виборчу кампанію. Що там будував — це він, політтехнолог, надрочував виборців на образ ворога, який нині загрожує незалежності України приблизно так само, як хан Батий чи той самий Бонапарт. Але то все-таки Бранделлі наполіг на розгляді і третього варіанта, бо саме на ньому часто зупинялися українські депутати, правда, лівих політичних переконань, з якими доводилося уже працювати родичеві Берлінгуера.

— Ми, Петре Павловичу, розпочали із глибини віків і рухаємося, так би мовити, на крилах творчої, геніальної фантазії у напрямі до наших днів. Звичайно, це виклик. Як кажуть у творчих колах, це одкровення. Але уся ця братія на портретах із булавою, що дослужилася честі висіти у вашій скромній хатині, випала би в осадок від своєї масштабної жалюгідності, включно із їхнім хваленим Межигір’ям. Синьйор маестро наголошує, що у третьому варіанті врахована місцева специфіка, історична традиція і ментальна тяглість. — При цих словах коментатора на екрані з’явилися якісь знайомі обриси.

— Говори, не томи, — творча інтрига вже повністю володіла гробовим замовником.

— Третій варіант простий, як і все геніальне, — мавзолей! Як любить — то королеву, як лежать — то в мавзолеї! — При цих словах підскочив і сам скульптор, неначе сповна зрозумів глибоку мудрість на незнайомій українській мові.

— Ти шо, єпнувся на повну голову. — Реакція була миттєвою. — Ти шо мені, члену Народного руху України з 96-го року, почесному члену крайового проводу ПУКу підсовуєш? Ти лідера національно-демократичної течії провокуєш? Ти на кого работаєш, падло?

Капцеві здалося, що він на мітингу «Вставай, Україно!», який хоче зірвати московський провокатор. Від такої грайливої думки у його патріотичну голову враз вдарила етнічно чиста кров, від чого він накинувся з кулаками на «провокатора» Едіка. І події почали розгортатися не на жарт серйозно, цілком