Читати книгу - "Розбійник Пинтя у Заклятому місті"

добрим ґаздою, — розповідав кудлатий пес, присунувшись пораненим боком до ватри. — Мав достатньо землі — і ораниці, й сіножаті. А скілько худоби в хліві та стайні: і коні, й корови, і воли, і вівці! Правду казати, таких господарів на все наше село можна було на пальцях порахувати. Тож за великим ґаздівством ніколи було й придивлятися, що в мене під носом у власній хижі діється. А вдома зріла біда: жінка, бачачи, що я увесь час роботою заклопотаний, почала любитися з моїм слугою.

Тут пес важко зітхнув і заскімлив. Пинті навіть здалося, що по його волохатому писку збігла сльозина.

— Якось прийшов я з волами з оранки. Захотів умитися, бо прів цілий день, як у пеклі. Розібрався до пояса, нагнувся, аби жона мені з глека води зілляла на шию та плечі. Аж тут чую легеньке цвьохкання по спині і жінчин голос: «Стань псом кудлатим і втікай із хати». Думаю собі: «Що за мара?!». Аж тут знову мене по спині гейби щось ударило, а жона повторює: «Стань псом кудлатим і втікай із хати». Озирнувся я, а вона мене втретє вербовим прутиком б’є і промовляє закляття. У мене аж мову відібрало. Я закляк. Відчуваю, як мене зачинає пригинати до землі. В голову начебто молотом гепнули, аж кістки затріщали. Лице моє почало видовжуватися, з пальців повилазили пазурі, а сам я вкривався шерстю. Від неймовірного болю я знепритомнів. А коли за хвилю прийшов до тями, то хотів заголосити з горя, але спромігся тільки завити. Дивлюся, а в мене вже не руки, а собачі лапи. Глипнув я на жону, а вона теж стоїть перелякана. В самої від страху той зачарований прутик випав. Хотів я на неї кинутись, аж тут слуга вибіг і її захистив.

Вона йому кричить: «Зачиняй ворота, аби тут різні псиська не бігали». А він нічого не бачив, то й не розуміє, що то не пес перед ним, а його ґазда. Бере палицю та й ну мене гнати втришия. А жона моя вже оговталась та й наказує йому: «Як ще раз ця собацюра у наш двір забіжить, забий її на місці, бо вона мене загризе».

Від хвилювання у Кудлоша аж голос затремтів. Пинтя зітхнув і підкинув до ватри соснову гілку, що спалахнула веселим вогником.

— Отаке-то, паночку! Живеш на світі, щось собі мудруєш, працюєш, не покладаючи рук, а тебе раз — і на пса обернуть. І все твоє життя піде коту під хвіст, — Янош знов почав зализувати рану, яка, видно, йому боліла.

— Вибач, друже, що ще й я тебе топірцем «посвятив», — зітхнув розбійник. — Не було часу міркувати.

— Та я й не серджуся! Ти ж не знав, хто я такий! Захищав себе та свого товариша. До речі, що ви за одні?

— Чув що-небудь про тричі славного розбійника Пинтю? — з гордістю промовив отаман.

— Ні, — чесно зізнався пес. — Та я мало що чув. Бо лиш одним своїм ґаздівством клопотався.

— Ясно, — похнюпився розбійник, бо гадав, що про нього мають знати всі, якщо сам австрійський цісар написав наказ про його арешт. — Ну то, братку, оцей найславніший розбійник — то я і є.

— О, — здивувався пес і схилив голову в поклоні, начебто перед ним був сам імператор.

— А це — мій приятель Прунслик, — показав Пинтя на сплячого мисливця, який чомусь навіть уві сні посміхався. — Він має надію, що колись упіймає Зеленого зайця.

— А що ви робите тут, у Мертвому лісі? — ошкірився Янош.

— Йдемо до Заклятого міста.

— Закляте місто? Я чув про нього. Але навіщо воно вам здалося?

— Там живе принцеса Геремія, яка коли сміється, то з її уст вилітає ружа, а там, де вона ступає, виростає срібний сад.

— Гм, — здивувався Янош. — На казку схоже. Певно, те місто мусить утопати в срібних деревах. А мені можна з вами? Бо всі женуть геть від себе такого страшного псиська. Люди чомусь мене за вовка мають.

— Ти й справді на нього подібний. Навіть шерсть у тебе така ж темна, як у сіроманця.

Тим часом почало розвиднятися. Пинтя був здивований, що не чує ранкового щебетання, адже звик прокидатися на Чорній полонині під веселий пташиний грай. Проте з Мертвого лісу не долинало ані шереху. Ліс бовванів перед ними темною мовчазною плямою.

— Чудернацько тут, — нарешті порушив мовчанку розбійницький отаман, розкурюючи люльку і сторожко роззираючись. — Мовби так, як у нас, але якось геть інакше.

Умившись у потічку, що жебонів поряд у ярку, поснідавши в’яленою рибою, якої у Прунслика ще було в торбинці доволі, товариство рушило в дорогу. Чорний ліс тягся невідь-скільки, тому всім хотілося проминути його якомога швидше. Адже ніхто не бажав у цій таємничій хащі ночувати. Від однієї такої думки ставало лячно.

Заходячи до лісу, ніхто з мандрівців не зауважив вершника, який стовбичив неподалік на пагорбі. Він був убраний у все чорне і тримав у руці довгий спис. Прунслик ніскільки не здивувався, що пес говорить по-людськи. Тут це не було дивовижею. Але дуже обурювався вчинком невірної дружини Кудлоша.

— Я би її відцвьохкав ґудзуватою вербою, а далі обернув би на жабу! — вигукував обурено мисливець у зеленій куртці та штанях.

— Ну ти й нелюд, — усміхався в закручені догори вуса Пинтя. — А на вигляд чистісінький янгол!

Прунслик зашарівся, як дівчина. Кілька хвилин він ішов мовчки, а далі знову не витримав:

— Ні, краще на гадину! Щоб від неї всі сахалися.

Тим часом Мертвий ліс справляв доволі приємне

враження. Могутні дуби, граби й буки тяглися вгору, а біля підніжжя сором’язливо виглядали скромні фіалки. Це був заповітний праліс: високий, світлий, але цілком безживний. Ні пташини, ні якихось звіряток мандрівці в ньому так і не угледіли. Навіть комах тут не було. Певно, за це ліс