Читати книгу - "Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту"

Зате Ірчина записка до Дмитра дійшла безперешкодно! «Дімончику! Перше й друге завдання виїхала на шпорах. Якщо стрельну в тебе ще й третє, буде зовсім люксово. Цьом-цьом! Іра», — встигла прочитати боковим зором. Атож, цінна інформація! Поєднання лірики й фізики, тобто математики! Мабуть, і шпори, тобто шпаргалки в того-таки Дімончика вициганила! Чого ж не називала його так, як перед Кулаківським: лунь, тобто лох, тобто наївний простачок?.. Утім, треба просто глибоко вдихнути — ви-и-идих, вди-и-их — ви-и-идих! От і гаразд, і навіть подумки не стане Софія коментувати цього неподобства!

Укрліт теж не минула без несподіванки. Ірка забула свого підручника і позичила в Іваненка. Хай би, але ж тепер Софійчина книжка — на двох.

— Не сподівалась, Дмитре, що прийдеш без книжки! — дорікнула вчителька.

— Вибачте, буває… — промурмотів Дмитро, спалахнувши по самі вуха.

Софійка ледве стрималась, щоб не виказати справжньої винуватиці. Точно лунь!

Лишалось пересидіти фізкультуру. Справді пересидіти: коли Софійка взялась діставати з пакета форму, там виявилась тільки спортивна кофта, а замість решти… Іграшковий ведмедик і пляшечка з молоком! Рос-тикова робота! От шалапут малий! Невже до баби Валі мама понесла його з Софійчиними кросівками?

Спішно запхала те добро назад у пакет (не всі ж мають почуття гумору!). Доведеться стирчати на лавці штрафників. Фізкультурник, який досі пробачав їй (що правда, то не гріх: забувала форму й раніше) та іншим дівчатам таку недисциплінованість, нині був сердитий. Адже через мжичку не зміг повести школярів на стадіон, а через якісь непередбачені зсуви у розкладі якраз мусив провадити урок у двох класах одночасно: в сьомому «А» і сьомому «В».

Трохи нудно і дуже твердо, але в штрафному сидінні є свої плюси. Наприклад, можна від стежити, що веківські хлопці спортивніші за аківських. Дмитро Іваненко — той узагалі суцільна спритність і грація. Вадим Кулаківський у баскетболі не дуже, але який же фірмовий прикид, як поважно себе несе! Чемпіон! Олімпієць!І всі підігрують! Недарма й вона колись клюнула… Е ні, он той високий аківець — його всі знають за оригінальним прізвищем Альбабарін — усе намагається Вада штовхнути, підчепити, принизити. Ех, учився б із ними Сашко Фадійчук: той показав би, хто справжній чемпіон! Колись, як ще в одному дворі жили, ніхто з паруботи обігнати його не міг!

…О, гля, що робиться: частина підпорядкованих Кулаківському векіців уже переметнулися в ад’ютанти до алі-баби! Та її Чорнобілка, коли їй дають шмат ковбаси й наказують служити, і то поводиться з більшою гідністю! Чують силу? От вам і чоловіча дружба!

— Щоденника неси! Чи я по-китайському говорю? — кинув Софійці фізрук, минаючи її лавочку. Чи не вшосте за півгодини!

Вони що, змовились проти неї? Ну принесе, принесе вона йому того щоденника!

Не тямлячись від праведного обурення, летить до виходу. Біжить коридорчиком, влітає в роздягалку…

У роздягалці її зустрічає темрява й дівочий вереск. Кого це вона тут наполохала?

Вмикає світло. У кутку збились докупи троє: Ірка Завадчук з аківками Лізкою та Аською. Софійка й не завважила, що їх нема на уроці!

Під ногами у трійці щось дзенькнуло, руки ховають за спинами…

— Ви що, світла не можете ввімкнути, що сірники палите? — здивовано нюхнула дим.

Дівчата збентежено мовчали, тільки ще більше зіщулились.

Чудні, Їй-Богу! Софійка згадала про фізруків наказ, пішла до ранця й випатрала з нього щоденника. Метнулася до виходу… Ні, тут, крім диму ще щось… Дезодорант якийсь, чи що? Може, ліки?

— Щось трапилось? Комусь погано? — обернулась до Ірки.

— Е… Ну, можна сказати, й так… — Ірка здушено. Від сміху? Чи таки напад задухи? — Але вже попустило!..

— То хоч би двері відчинили, бо справді дихнути нема чим!

— Е ні, все о’кей! — втрутилась Ліза. Голос її стає співчутливим і солодким: — Що, канат уже двояка втравив?

Канат — це високий худий фізкультурник зі своїми зауваженнями!

— Ох, та вже! — з виглядом мучениці:героїні кивнула на щоденник.

— Бідне-е-енька! — поспівчувала трійця.

Ех, зараз би щось дотепненьке та в’їдливеньке їм різонути: надто-бо добре знає свою цьом-цьом Ірку. Ні, ну не зі злості, звичайно, а так, для гумору. За традицією, так би мовити. Але нічого не придумалось, довелось просто гордо і мовчки піти.

Причинивши двері, на хвильку зупинилась, припавши до них вухом. Так і є: кихкотять, навіть регочуть.

— Оце засвітились, блін! — спльовує Лізка.

— Сто пудів, що закладе! — Аська.

— А я вам кажу, не закладе! — це вже, здається, Ірка.

— Що, така перевірена?

— Ну, типу того… Заб’ємся на флягу бірміксу, що вона й не вкурила, що сталось!

— Та ну?!

— Антилопа Гну! Кажу тобі!