Читати книгу - "Пташиний спів"

Коли Азер запросив Меро сісти, той на мить завагався, але потім, мабуть, вирішив, що це не обов’язково мусить означати капітуляцію. Він опустився на стілець, але спина його залишилася прямою та незламною. Руки він тримав на колінах, а пальці наче плели невидимі нитки з бавовни.

— Як ви вже знаєте, Меро, месьє Рейзфорд приїхав до нас із Англії. Він ще молодий і хоче дізнатися якомога більше про нашу справу.

Меро хитнув головою, і Стівен всміхнувся йому. Йому сподобалося, що вік позбавив його кваліфікації, а отже, і необхідності нести якусь відповідальність чи коментувати події. Він знав, як вкорінюється втома в людях поважного віку.

— Тем не менш, — продовжував Азер, — співвітчизники месьє Рейзфорда у Манчестері спроможні виробляти таку ж тканину, яка у нас виходить на дві третини дешевшою. Беручи до уваги, що компанія, де працює месьє Рейзфорд, — один із наших основних англійських покупців, нам потрібно докласти максимум зусиль, щоб справити хороше враження. Якщо я правильно зрозумів роботодавця месьє Рейзфорда, то він прагне тіснішої співпраці наших країн. Йшлося навіть про те, щоб купити акції нашої компанії.

Пальці Меро ще більше заметушилися.

— Черговий Косера, — зауважив він зневажливо.

Азер всміхнувся.

— Дорогий мій Меро, не варто бути таким підозрілим. — Азер повернувся до Стівена. — Це він про одного з великих виробників, Ежена Косера. Він багато років назад завозив сюди англійську техніку та робітників...

— Замість місцевих.

Азер продовжував говорити до Стівена.

— Уряд хоче, щоб ми раціоналізували виробництво і помістили якомога більше процесів в одному місці. Це розумно, але неминуче призведе до збільшення кількості машин і скорочення робочих місць.

— Ще з часів мого батька, — почав Меро, — виробництву, згідно з думкою уряду, потрібно більше інвестицій і менше зневаги та боягузтва власників.

Обличчя Азера раптово напружилося — чи то від злості, чи то йому просто не сподобалася репліка Меро. Він сів, надягнув окуляри і витяг документ з купи, котра лежала на столі.

— Зараз непрості часи. У нас немає грошей на інвестиції, ми можемо тільки заощаджувати. Ось мої пропозиції. Ми зменшимо заробітну плату робітників на один відсоток. Ті, хто отримує оплату від виробітку, будуть отримувати, як і раніше, але виробіток тоді потрібно збільшити у середньому на п’ять відсотків. Виробіток відтепер ми будемо рахувати не метрами, а одиницями. Тих, хто не має кваліфікації для роботи з машинами, — а це приблизно половина робітників, — переведемо у некваліфіковану робочу силу, і їх зарплатню відповідно знизимо.

Закінчивши, Азер зняв окуляри і передав аркуш Меро. Стівена здивувало, як просто Азер наніс удар. Він не став навіть удавати, що робітники можуть бути хоч у якомусь виграші від нововведень або що вони матимуть хоч якусь компенсацію за те, чим їх просять поступитися. Мабуть, це була стартова позиція для переговорів.

Меро, незважаючи на такі деталі, зберігав дивовижний спокій.

— Я приблизно чогось такого і чекав, — відповів він. — Месьє, ви наче пропонуєте нам згодитися заробляти ще менше, ніж фарбувальники. А скільки заробляють вони, я думаю, вам не треба нагадувати.

Азер почав забивати трубку.

— Хто каже такі нісенітниці?

— Ці нісенітниці, — сказав Меро, — це спроби власників використовувати рабську силу за щораз меншу зарплатню.

— Ви знаєте, про що я, — не зреагував Азер. — Я чув ім’я Люсьєна Лебрена.

— Малюк Люсьєн! Я не думав, що йому стане хоробрості.

У скляному приміщенні канцелярії було світло — яскраве сонячне проміння проливалося з вікна на книги, на папери, вихоплюючи обличчя двох супротивників. Стівен спостерігав за їх енергійною суперечкою, але відчував себе непричетним до розмови, бо це більше було схоже на обмін закликами, ніж аргументами.

Від багатства Азера думки Стівена природно з’їхали до його майна, до будинку на бульварі, до саду, до вгодованих дітей — Грегуара з його нудьгуючим поглядом і Лізетти з її непристойною посмішкою — і до мадам Азер. Остання фігура викликала у нього несумісні почуття.

— ...це логічний наслідок того, що виробництво розбите на таку кількість окремих процесів, — прозвучала репліка Азера.

— Я би теж хотів, щоби процес фарбування відбувався тут, — відповідав Меро. — Але ви ж знаєте, що...

Він не знав її справжнього віку, але було щось таке у чуттєвості її шкіри — він помітив мурашки, що з’явилися на її руці від протягу з саду. Було щось, перш за все, у нетерплячості, з якою вона повертала голову, коли ховала свій погляд.

— ...ви згідні, месьє Рейзфорд?

— Абсолютно згідний.

— Ні, якщо нам доведеться вкладати гроші у більші приміщення, — відповів Меро.

«Я божеволію, — думав Стівен, придушуючи бажання розсміятися. — Я, мабуть, божевільний, бо сиджу у цьому душному кабінеті, дивлюся на обличчя цього чоловіка, слухаю його коментарі щодо сотень робочих місць — і думаю про такі речі, щодо яких сам собі не можу зізнатися, та ще й всміхаюся і погоджуюся з...»

— Я відмовляюся продовжувати розмову в присутності цього молодого чоловіка, — сказав Меро. — Вибачте мені, месьє, — тут він підвівся, чемно вклонився Стівенові