Читати книгу - "Позаду льодовні"

Але самій Лісі байдуже. Їй чхати на свій вигляд. Ліса не така, як Касс. Коли її коси відростають так, що починають лізти в очі, вона обрізає пасма тупими іржавими манікюрними ножичками. Інколи її волосся здається пухнастим, як у курчатка (Касс каже, що це після миття), але решту тижня воно стирчить навсібіч. У Ліси синюшні зап’ястки й пальці, ніби їй повсякчас холодно, хоча і взимку, і влітку вона носить той самий одяг. Навіть у січні вона не вдягає вовняного пальта, хоча мама завжди віддає Джеймісону гарний одяг — той, з якого вже виросла Касс. В автобусі Ліса сідає біля дверей, під вікном, яке ніколи повністю не зачиняється. Її ноги вислизають з тонких домашніх капців і торкаються льодяної ребристої підлоги, але Ліса навіть не здригається. А коли влітку починається спека, вона єдина в усій школі так і продовжує носити свій розтягнений сірий шкільний светр, хоч як гаряче надворі. Інші дівчата перешіптуються, нібито вона вічно носить светр, бо в її блузці дірки під пахвами, але я знаю, що це неправда. Хай мама і змушує мене доношувати сорочки, аж поки вони продірявляться під пахвами або, на моє щастя, взагалі розлізуться, але блузки Касс вона завжди віддає, коли на них навіть манжети ще не встигли обшарпатися.

Ліса має дивакуватий вигляд, хоч що на неї вдягни — вона схожа на запилену довготелесу старомодну ляльку. Мені подобається сидіти в автобусі позаду неї та Касс і спостерігати за відображенням на склі, дивитися, як змінюється вираз Лісиного обличчя, коли Касс читає їй уголос домашнє завдання з англійської, а вона тим часом вдивляється у вікно. Справа в них просувається як мокре горить, тому що Ліса постійно просить Касс перечитувати цілі уривки, але часто й тоді вона примудряється пропустити інформацію повз вуха.

Ліса провалює майже всі іспити — щосеместру повторюється та сама історія. Вона просто не розповідає батьку, що складала їх, а Джеймісон ніколи не додумується її про це спитати. Ми помітили, що мама з татом при Джеймісоні теж ніколи не згадують про школу. Колись нам з Касс здавалося, що батьки просто намагаються «не втручатися», бо Лісина успішність геть нікудишня; але тепер ми знаємо, що насправді все не так просто: вони бояться осоромити Джеймісона. Одного разу Ліса обмовилася, що читає і пише всі батькові листи, а з незрозумілими довгими зворотами їй допомагає Галлоран, який живе десь за милю від них. Схоже, Джеймісон, хоч і ходив роками в місцеву школу у Фретлі, але так і не навчився самостійно читати і писати. Галлоран каже, що пропонував його навчити, але Джеймісон у відповідь завжди лише хитав головою. «Мені це стало б у пригоді лише для отрут, — казав він. — А про них я і так усе знаю».

Тому я міг з легким серцем приходити додому з цілою купою поганих оцінок — поки Джеймісон порядкує на фермі, мені нічогісінько не загрожує. Та лише доти, доки він не закінчить. Було видно, що батьки все сильніше напружувалися, але стримувалися, як могли, з поваги до Джеймісона. До його відходу вони ставали червоними як раки, а особливо наприкінці триместру,[5] коли вже були результати всіх іспитів і остаточні оцінки з кожного предмета. Відтак увесь вечір тривало мордування: «Чому в тебе така погано оцінка з отого?»; «Що таке з тобою сталося отоді?»; «Вона каже, що ти неуважний?.». Хиба за хибою — нові пункти в моєму Списку. Коли все це врешті закінчувалося, я полегшено зітхав.

Але врешті-решт навчальний рік добіг кінця. Батькам спершу було незвично, що ми постійно на фермі, тож на кілька днів вони залишили нас у спокої, аби лиш ми не пхали своїх носів у роботу. Але це тривало недовго. І тижня не минуло, а ми вже почули: «Звісно, замість тебе вишневий пиріг може спекти Касс, чому б і ні? Вона ж раніше пекла». А через кілька секунд: «Я тут подумав, ми зможемо це полагодити ще до вечора, якщо Том допоможе».

Ми з Касс обмінялися поглядами через стіл, обом стало зрозуміло: віднині нам перепадатиме лише по кілька годин свободи, а за кожну додаткову годину доведеться гарикатися і торгуватися, та й чи варто взагалі про цей час просити. Бо потім доведеться вислуховувати безкінечні нагадування взяти з собою годинник, щоб ми напевне повернулися до вказаної години. Я терпіти цього не можу. Краще вже бути в школі, де тебе не турбують, якщо не враховувати дзвоників, свистів і викриків, а також табличок із застереженнями на кожнісінькій стіні.

Оті перші кілька днів пролетіли, як одна мить. Тому потім ми старалися накивати п’ятами з дому за першої ж нагоди, прихопивши з собою трохи хліба, сиру і яблук, а ще кілька холодних масних шматків м’яса, яке залишалося після вечері, запхавши все це в поліетиленові пакети. У Касс є талант визначати, що саме ми можемо взяти з полиць у коморі чи з холодильника так, щоб мама не помітила браку цих продуктів. Касс може відрізнити сливи, відкладені спеціально для пирога, від слив, які тато просто приніс додому вчора ввечері; і добрий сир, нагоди поласувати яким батьки, ймовірно, з нетерпінням чекають, від залежаного сиру з твердою скоринкою, зникненню якого вони тільки зрадіють. Вона здатна визначити, чи ще може кістка стати основою для котроїсь страви, чи вже ні. По-моєму, всі кістки однакові. Тому я просто вірю Касс на слово. Уже давно. Я ховаю під пахву їжу, замотану подалі від очей у старий брудний рушник, і ми нишком прокрадаємося геть із дому.

Щоразу ми виходили спозаранку, коли земля ще сіріє туманом, який поволі підіймається вгору, а густа мокра трава ляскає по ногах, аж подих перехоплює. Щось подібне ми відчували, коли батьки повезли нас на море: ми так давно там не були, що вже й забули, яке воно