Читати книгу - "Дивні пригоди Петера Шлеміля"

Бендель пішов. Повернувся він пізно, сумний, невеселий. Жоден з гостей пана Джона, жоден з його слуг — а він усіх їх розпитував — нічогісінько не знали про чоловіка в сірому сурдуті. Новий «доллонд» був там, але ніхто не знав, звідки він узявся. На пагорбку лежав розісланий килим, а над ним стояв розіпнутий намет. Слуги хвастались багатством свого пана, але ніхто не знав, де воно взялося. Та й сам пан, будучи вельми вдоволений з цього, не дуже турбувався, звідкіля оті коштовності. Коні стояли на стайні у молодих паничів, які на них їздили. Вони вихваляли щедрість пана Джона, що подарував їм цих коней того ж таки дня. Ось що з’ясувалося з докладної розповіді Бендєля, кмітливість якого і пильна старанність, хоч і без наслідків, заслужили на мою похвалу. Я похмуро кивнув йому, щоб залишив мене на самоті.

Але тут він, почав знову:

— Я Дав вам, мій пане, відчит про найголовніші справи. Тепер мені залишається виконати ще одне доручення. Я його отримав від незнайомого чоловіка, якого спіткав біля дверей вранці, йдучи у ваших справах, що закінчилися так невдало. Ось його слова:

«Перекажіть панові Петеру Шлемілю, що він мене тут більше не побачить, бо я їду за море; ось цей попутний вітер кличе мене в гавань. Але за рік і один день я матиму щастя сам його відшукати і запропоную тоді іншу, можливо, більш для нього прийнятну угоду. Передайте йому найнижчий уклін і запевнення в моїй вдячності». Я запитав чоловіка, хто він такий, але він сказав, що ви його вже знаєте.

— Який він був на вигляд? — скрикнув я, повний передчуття. І Бендель описав, мені чоловіка в сірому сурдуті точнісінько, слово в слово так, як він у попередній розповіді описував людину, про яку у всіх розпитував.

— Лихо ж мені! — вигукнув я, ламаючи руки. — Та це ж був він самий!

У Бенделя немов полуда спала з очей.

— Так, це був він, справді він, — скрикнув перелякано Бендель, — і я, сліпендяй, бевзь дурноверхий, не впізнав його, не впізнав і зрадив мого пана!

І він, заливаючись гіркими сльозами, так почав дорікати собі самому, що аж мені зробилося його жаль.

Я став його втішати, запевняючи, що ані крихти не сумніваюсь в його вірності, і негайно послав його в гавань, щоб спробувати, якщо тільки можливо, знайти сліди цього дивного чоловіка. Але того ранку відпливло дуже багато кораблів, що супротивним вітром були затримані в гавані, і всі в різні країни світу, до різних берегів, і сірий чоловік зник без сліду, мов примара.

Чим зарадять крила тому, хто скутий залізними кайданами? Він тільки жахливіше вдаватиметься у розпач. Я лежав, мов Фаффнер,[8] біля своїх скарбів, не знаючи від них утіхи, скнів біля золота, що каменем тяжіло на моєму серці. Я проклинав його, бо саме через нього був відрізаний від усього життя. Ховаючи в собі свою зловісну таємницю, я боявся найпослідущого слуги і водночас заздрив йому, бо він мав тінь, сміливо міг виходити на сонце. Я ж марнував на самотині у своїй кімнаті дні й ночі, і гризота шматувала моє серце.

Іще один чоловік журився вкупі зі мною: мій вірний Бендель не переставав мучити себе тихими докорами, що не, виправдав довір’я свого доброго хазяїна і не впізнав того, за ким був посланий і з ким, на його думку, була тісно зв’язана моя нещаслива доля.

Але я не ставив йому цього за провину, бо знав, що вся причина в загадковій натурі незнайомого.

Щоб випробувати усе можливе, послав я Бенделя з коштовним діамантовим перснем до найзнаменитішого художника в місті і просив його завітати до мене. Він прийшов. Я вислав усіх слуг, позачиняв двері, присів біля нього і, похваливши його майстерність, приступив з важким серцем до справи, взявши перед тим з нього урочисту обіцянку, що він свято зберігатиме мою таємницю.

— Пане професор, — сказав я, — чи не могли б ви намалювати одному чоловікові штучну тінь, якої він позбувся в найнещасливіший спосіб на світі?

— Ви маєте на увазі тінь, що падає від кожної речі?

— Еге ж, саме її.

— Пробачте на слові,— поцікавився художник, — яка ж халепа спіткала бідолаху, що він загубив тінь?

— Як це сталося, — відповів я, — це вже тепер не має значення, Проте можу вам розповісти. — І я почав безсоромну брехню: — В Росії, де той чоловік подорожував, якось ударив такий мороз, що тінь його примерзла до землі і він не зміг її відірвати.

— Хоч би я й намалював йому фальшиву тінь, — відказав професор, — то вона була б така тендітна, що він при найменшому рухові втеряв би її знову, бо ж, як видно з вашої розповіді, той чоловік так мало дбав про свою власну природжену тінь. А хто не має тіні, той краще хай не виходить на сонце, так буде найрозумніше і найпевніше.

Він встав і, кинувши на мене пронизливий погляд, якого я не міг витримати, вийшов. Я упав знову в крісло і затулив обличчя руками.

Так і застав мене Бендель, повернувшись у