Читати книгу - "Темна матерія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я знову хапаю кермо обома руками.
«Через три кілометри перемістіться праворуч на Вісімдесят сьому вулицю».
Запускається заставка екрана, спрацьовує автоблокування, телефон гасне.
Чорт.
Опускаю руку, знову вводжу пароль, починаю набирати найважливіший текст у своєму житті, вказівним пальцем незграбно тицяю в сенсорний екран, кожне слово набираю по два-три рази, бо заважає автокоректор.
Дуло пістолета впирається мені в потилицю.
Я сіпаюсь, перескакую на швидкісну смугу.
— Що це ти робиш, Джейсоне?
Я вирівнюю кермо однією рукою, вертаючи машину на основну смугу, а другою рукою тягнуся до телефону, щоб вимкнути його після команди «Відправити».
Він різко кидається між передніми кріслами, його рука в рукавичці обвивається навколо моєї талії і вихоплює телефон.
«Через сто п’ятдесят два метри перемістіться праворуч на виїзд на Вісімдесят сьому вулицю».
— Який у тебе пароль, Джейсоне?
Коли я не відповідаю, він каже:
— Стривай-но. Б’юсь об заклад, що знаю. Місяць і рік твого дня народження задом наперед. Ану, подивимось... три-сім-два-один. Ну ось.
У дзеркало заднього виду я бачу, як телефон освітив його маску.
Він читає текст, який не дав мені відправити:
— «1400 Пуласкі викликай 91...» Поганий хлопчик.
Я повертаю і з’їжджаю на шосе між штатами.
GPS командує: «Поверніть ліворуч на Вісімдесят сьому вулицю і їдьте на схід шість кілометрів сто метрів».
Ми прямуємо до Південного Чикаго, куди взагалі краще не потикатися.
Минаємо ряди заводських корпусів.
Будівельні майданчики житлових будинків.
Порожні парки з іржавими гойдалками й баскетбольними обручами без сіток.
Вітрини магазинів, зачинені на ніч і обнесені огорожею з укріпленими воротами.
Усе розмальоване якимись бандитськими знаками.
Він питає:
— То як ти її називаєш — Дані чи Даніела?
Мені перехоплює подих.
Всередині збурюються лють, страх і безпорадність.
— Джейсоне, я поставив тобі запитання.
— Іди к бісу.
Він прихиляється ближче, його слова обпікають вухо:
— Не варто так поводитися зі мною. Я можу завдати тобі такого болю, якого ти в житті не куштував. Такого болю, який ти собі навіть уявити не можеш. То як ти її називаєш?
Я зціплюю зуби:
— Даніела.
— І ніколи Дані? Навіть попри те, що написано в тебе в телефоні?
Мені хочеться перекинути автомобіль на високій швидкості й просто вбити нас обох. Я кажу:
— Рідко. Вона не любить це ім’я.
— Що в магазинному пакеті?
— Для чого вам знати, як я її називаю?
— Що в пакеті?
— Морозиво.
— Сімейний вечір, так?
— Так.
У дзеркало заднього виду я бачу, як він щось набирає в моєму телефоні.
— Що ви там пишете? — питаю.
Він не відповідає.
Ми вже покинули гетто, і зараз їдемо нічийною землею, яка навіть і не нагадує більше Чикаго, де міський силует — це всього лише мазок світла на далекому обрії. Будинки руйнуються, темні й неживі. Все давно покинуте.
Ми переїжджаємо річку й прямо перед нами розливається озеро Мічиган. Його чорна гладь — достойне завершення урбаністичної глушини.
Наче світ отут і закінчується.
Ну, мій — так точно.
«Поверніть праворуч і їдьте на південь по Пуласкі-драйв вісімсот чотири метри до пункту призначення».
Він посміюється собі під ніс:
— Ага, то в тебе проблеми з дружиною, — я стискаю кермо. — А хто був той чоловік, з яким ти пив віскі сьогодні ввечері, Джейсоне? Я не розібрав з вулиці.
Тут так темно, на цьому кордоні між Чикаго й Індіаною.
Ми проїжджаємо руїни сортувальних станцій і заводів.
— Джейсоне!
— Його звуть Раян Голдер. Він був...
— Твоїм сусідом по кімнаті.
— Звідки ви це знаєте?
— Ви близькі друзі? Я щось не бачу його в твоїх контактах.
— Не дуже.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темна матерія», після закриття браузера.