Читати книгу - "Байстрючка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
На щастя, швейна справа була не єдиною сферою прибутку сестри. Останнім часом вона захопилася й торгівлею. Знюхалася з іншими місцевими «човнярами» і разом з ними їздила до Білорусі. Якщо інші бізнесмени купували якісні трикотажний одяг і декоративну косметику, то Варварка спеціалізувалася на чоловічій білизні. Її мотив був цілковито практичний — мати виторг і приглядіти серед покупців гідного нареченого для себе. Товар вона частково збувала вдома, а те, що залишалося, носила на базар і пропонувала з-під поли, адже за місце на ринку потрібно платити кровні грошики.
Ось і сьогодні пополудні сестра сховала в потаємну кишеньку гроші, добре одягнулася, тому що в автобусі могло продути, незважаючи на теплий початок весни, узяла свої баули, у які потім поскладає куплений товар, попросила мене попрощатися з мамою за неї (та ще не повернулася з роботи) і покинула квартиру.
Мама повернулася з роботи за півгодини й одразу засмутилася, що не встигла попрощатися з Варваркою, попри те, що відпросилася в начальства піти раніше додому. Вона дико переживала за Варварку-«човнярку», адже під час цих «мандрівок» могло багато чого трапитися. Але відмовити доньку від заміру стати успішною торговкою було неможливо: вона йшла вперед упертим биком і її не лякала холодна зброя тореадорів.
Від мами приємно пахло бензином, тому що працювала вона в конторі, що продавала технічні гази. Чомусь мені до душі було відвідувати її там і спостерігати, як вона керує чолов’ягами, котрі завантажують на машини схожі на патрони округлі балони зі стисненим газом. Ця робота вважалася шкідливою, і мамі загалом не подобалася. Проте колектив там був досить дружний, що їй імпонувало.
Наодинці з мамою мій внутрішній демон вдоволено потер долоню об долоню і цвьохнув батогом хвоста. «Починай», — пропищав він мені.
— Мамо, — сказала. — Мені потрібно в тебе дещо запитати.
— Що саме? — уточнила вона й поставила повний чайник на плиту.
— Мамо, хто мій справжній батько? — Мої слова мовби прошили її навиліт.
— Хто це тобі що наговорив? — сполошилася мама, її рука затремтіла, штовхнула чайник і з його носика хлюпнула вода.
— Ніхто мені нічого не казав, — запевнила. — Але я все знаю.
Моя сентенція була досить безглузда, але іншого шляху якось вигородити Варварку не бачила.
— Це тобі Варварка все розповіла, — здогадалася мама. — Ото вже язикате помело!
— Це не вона! — забелькотіла й пішла в наступ. — Я знаю, що його звали Назаром!
— Надворі вже досить тепло, незабаром підемо садити грядки, — відповіла мені мама й кинула до двох чашок по дрібці грубо помеленого чорного індійського чаю.
— Що-о-о? — здивовано вирячилася, немов дівчинка-імбецил.
— У мене є насіння кропу й моркви. Решту доведеться прикупити, — продовжила вона, нетерпляче підняла кришку чайника й заглянула до його середини, чи, бува, вода не закипає.
— Мамо, не забивай мені баки! Кажи, як є! — пішла я в атаку.
— Хочу цьогоріч посадити кілька саджанців — карликової вишні, жовтої черешні та, якщо знайду, айви, — мама залила чаїнки водою, що так і не встигла перетворитися на окріп.
— Мамо, алло?! — кілька разів клацнула пальцями перед порожнім неньчиним поглядом. — Я не відступлюся! Хто він?
— Назар Антонович Писька, — важко промовила мама, ніби роздирала склеєні ПВА стулки губ. — Він жив у містечку Д. Був на два роки молодший за мене…
Вона вся зібгалася, і по її щоках струмочками талого снігу побігли сльози. Її всю землетрусом трусонуло гірке, давно стримуване ридання. Цього я аж ніяк не очікувала й заклякла, тому що ніколи не бачила, щоб мама плакала. Але зуміла швидко оговтатися й заспокійливо обійняти її.
Мама не довго обливалася слізьми. Узяла себе в руки, закрутила всі внутрішні крани й промовила тріснутим голосом:
— Почекай, я зараз.
— Добре, — погодилася, хоч мене всю розпирала цікавість.
Я сіла на табуретку й розвісила вуха: мама копирсалася у своїй шафі, це точно. Вона завжди нервувала, коли я чи Варварка намагалися навести свої порядки на полицях з її вбраннями, тобто елементарно поритися в материних бебехах у пошуках незвіданих скарбів.
Мама повернулася й простягнула мені стару, зіпсовану часом чорно-білу фотокартку. З неї дивився на нас і легенько посміхався, схрестивши руки на грудях, симпатичний кремезний чолов’яга. Я була на нього досить-таки схожа.
— Це твій батько, — сказала мама й поглянула на мене побитою собакою.
— Нічого такий, доладний, — із захопленням мовила. — Одразу видно, що любив попоїсти.
— Забирай собі, — зніяковіло сказала мама, ніби школярка, яка провинилася.
— Клас, дякую, — узяла знімок і подумала, що непогано було б попросити у фотоательє відновити зображення, а мені — намалювати портрет батька…
Мама зовсім заспокоїлася, споглядаючи моє радісне лице — я з усіх сил намагалася виглядати дитиною, якій нарешті купили двоколісний велосипед.
— Мамо, чому ти раніше мені про нього нічого не говорила? — вирвалося в мене.
— Бо це ганьба, — зрадницьки смикнулася нижня губа в неньки. — Нікому про це не розповідай,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Байстрючка», після закриття браузера.