Читати книгу - "Поміж двох орлів"

Розсілися. Гетьман із дружиною зайняли звичне місце на чолі стола, справа сидів син Ян, зліва — зять Данилович. Навпроти один одного розмістилися батько і син Хмельницькі та обидва архітектори.

Після випитого вина присутні відзначили його приємний терпкий смак, спробували різні страви. Богдан найперше накинувся на рибу і відзначив, що вона дуже смачна.

Розмова не клеїлася, та й, зрештою, не дуже зручно говорити з ротом, повним наїдками. Коли перший голод дещо відступив, Павло Щасливий поцікавився справами його величності короля.

— Кажуть, сеймики не дали йому дозвіл на війну, — сказав він.

— Не дали, — підтвердив Жолкевський. — Сеймики, слава Богу, порозумнішали і вже не піддаються на чергову авантюру з Московією.

— Дмитрій[9] ще живий? — запитав Данилович.

— Ще живий, але не думаю, що надовго. Він уже не задовольняє нікого: ні його величності, ні московитів. Тобто його смерть — лише питання часу.

— А що король?

— А що король! Не дають сеймики війська — збере власне військо!

— А ви? — запитав Михайло Хмельницький.

Запитати так він мав право. Станіслав Жолкевський практично одразу після смерті короля Стефана Баторія[10] самовіддано служив новому королю Сигізмунду Третьому Вазі[11]. Теперішнього гетьмана можна було бачити то під Бичиною, де він воював проти Максиміліана Австрійського, то у Молдові, де він виступав проти татар, то громив Северина Наливайка. Коли ж два роки тому Зебжидовський посмів виступити проти короля, Жолкевський у битві під Гузовим розбив заколотників. Король Сигізмунд, хоч і осипав гетьмана щедро і посадами, і землями, але ніколи не підпускав його близько до себе. Велика «заслуга» у цьому була генерального старости Яна Потоцького. Взагалі між родами Потоцьких і Жолкевських здавна тривала нездорова конкуренція за вплив на королів Речі Посполитої. Останніми роками верх взяли Потоцькі — брати Ян та Стефан міцно обступили короля і не пропускали жодного указу, який би підносив становище польного гетьмана. Саме це звання — найбільше, на що міг сподіватися Станіслав Жолкевський. Причиною такої нелюбові Сигізмунда III була незалежна позиція гетьмана, не завжди спільна з позицією корони. Ось і в цьому питанні — війни з Московією — Жолкевський дотримувався тієї думки, що нічого шляхті лізти у московські хащі за всякими самозванцями; нічого доброго з того не вийде. Сигізмунд же Третій Ваза хотів бачити на московському троні свого сина Владислава. Здавалося, невдачі обох самозванців остудять запал короля, але у лютому московський цар несподівано запросив для боротьби з Дмитрієм шведського генерала Якуба Делаґарді[12]. Оскільки під орудою Дмитрія перебувало немало посполитої шляхти, Сигізмунд розцінив це як виклик собі. Сам факт запрошення шведів свідчив, що ослаблена роками смути Московія вже не така сильна, як недавно. Виникла можливість повернути відібраний 1514 року Смоленськ.

А сеймики відмовили у війську!

— Я слуга короля, — відповів гетьман. — Запросить — піду на Москву, хоч це і суперечить моїм принципам. Тому мені й потрібне військо.

— Ви наберете місцевих? — поцікавився Павло Щасливий.

— Це вас хвилює?

— Ви заберете чоловіків, які будують костел.

— Всіх не заберу. Хтось та й залишиться. Хоча не думаю, що це затягнеться надовго. Максимум два роки.

Реґіна Жолкевська підвелася:

— Я хочу поговорити із нашим зятем про Зоф’ю, — сказала вона.

Іван Данилович підвівся також.

(Дочка подружжя Жолкевських була замужем за Іваном Даниловичем, переїхала з ним в Олеський замок, але сьогодні до батьків не прибула: за словами зятя, почувалася недобре.)

— Пробачте, панове, сімейні справи, — усміхнувся Станіслав Жолкевський.

Обидва архітектори розуміюче закивали головами. Ці слова стали неначе сигналом для хлопців. Вони одночасно підвелися і попросили дозволу оглянути звіринець, розташований у парку з південної сторони замку. Отримавши згоду гетьмана, вони також покинули залу.

— З вашого дозволу, пане гетьман, ми також відкланяємося, — озвався Павло Щасливий. — Сеньйор Амвросій запропонував одну цікаву ідею у плануванні міста, і ми ще не встигли її обговорити.

— Не забудьте розповісти мені, — нагадав Жолкевський.

— Авжеж!

З цими словами обидва архітектори залишили Жолкевського з Хмельницьким одних. Їх зв’язувала якщо не давня дружба, то приязнь. Михайло Хмельницький ще з 1594 року перебував на службі спочатку польного гетьмана, потім львівського каштеляна Станіслава Жолкевського, а після того, як дочка гетьмана Зоф’я вийшла заміж за воєводу Івана Даниловича і переїхала до Олеська, за її проханням з нею відправилась і сім’я Хмельницьких. Там Михайло був поставлений на посаду управителя усіх володінь Даниловичів. Ця обставина не зашкодила добрим відносинам між ним та гетьманом.

— Пан воєвода відбуде з вами? — поцікавився Михайло.

— Це наша спільна справа, — відповів Жолкевський. — Хоч у Яна свої проблеми, він, безумовно, відгукнеться на заклик його величності. Хоч ви, мій друже, й не палаєте бажанням воювати проти одновірців, все ж знаєте, що наше життя віддане Вітчизні. Це честь віддавати нікому не гоже, а життя слід — Вітчизні.

— Так. А як ваш Ян?

— Ян поїде зі мною. До наук він не надається. Напевне, у мене вдався. А коли дізнався, що на війні буде Владислав, сумніви відпали — тільки війна!

Михайло Хмельницький кивнув головою: він уже давно помітив військовий хист сина гетьмана.

— Тоді і Богдана візьму з собою, — сказав він.

Хмельницький хвильку подумав, потім обережно запитав: