Читати книгу - "раКУРС"

рука на те блакитнооке біляве тихе мишеня. Вона справді виглядала такою беззахисною, схожою на янголятко, що не було ніякого бажання її ображати. І я приносила їй цукерки, якими мене хто-небудь пригощав, і терпіла її хлипання, коли вона ненароком падала чи забивалася на гойдалці. Головне, що на мене надовго не залишали Солю, бо знали, що я сама щось утну й Солі дістанеться. Ми із сестрою жили різними життями під одним дахом, і нам, таким різним, бешкетниці й тихоні, було однаково добре.

— Елінко! — чую позад себе й обертаюся.

— Сашко?! — здивовано скрикую я й кидаюся в обійми хлопця. — Яким ти боком тут?

— Приїхав додому. Чи не маю такого права?

Ми сідаємо на лавці біля будинку, закурюємо. Сашко жив у моєму кварталі, і наше дитинство було спільним, хоча він на два роки старший. Після школи він вступив до одного з київських вишів, потім одружився, і я його не бачила кілька років. З ним ми зустрілися в столиці під час тривожних подій на Майдані. У той час я відпрацьовувала по дві доби підряд, щоб мати змогу поїхати в Київ на Майдан. Наша зустріч була випадковою. Я дізналася, що Сашко — рухівець, тісно пов’язаний із Рівненською організацією. Поїхала з ним до Рівного, там зблизилася з молоддю «Правого сектора», разом із ними почала збирати медикаменти та допомогу майданівцям і на Майдані вже була разом із «Правим сектором». Після того я Сашка не бачила, а тепер він сидить поруч зі мною, і ми згадуємо події Революції Гідності.

— Я так скучив за Луганськом! — зітхає Сашко.

— А за мною? — жартома питаю я.

— Ти ж сама знаєш, що в моєму житті завжди тебе не вистачає.

Я чую це й не знаю, чи жартує він, чи говорить серйозно. У дитинстві ми разом із ним де тільки не гасали! Найчастіше я була в хлопчачій команді, бо ляльки мене не приваблювали. Їх потрібно було берегти, а в мене за кілька днів у нової ляльки вже чомусь відпадала голова, губилася рука й рвалося платтячко. Хлопчаки мене не гнали, і я була в них за свою настільки, що вони перестали звертати увагу на те, що я дівчинка. Та я й сама не задумувалася над тим, що іншої статі. Мені могли набити пику, і я сама могла комусь врізати на повних правах. Так було до того часу, поки якось ми посварилися із Сашком і наше з’ясування стосунків перейшло в штурханину. Він штовхнув мене у плече, я — його. Уже не пам’ятаю, що спричинило нашу сварку, але Сашко наступав на мене, щось кричав і звично, доволі сильно штовхнув мене в груди. Його рука вдарила мене прямо по тугому горбку грудей, він це відчув і відсмикнув руку так, ніби ошпарився. Сашко став червоним, як рак, і я знітилася. У моїх однокласниць груди залишалися ще пласкими, а в мене вже виперли два горбки, які я страшенно ненавиділа. Уперше я відчула ніяковість і засоромилася.

— Та йди ти знаєш куди?! — закричала я, бо геть забула причину сварки, і побігла.

Він залишився стояти на місці, як укопаний. Після того випадку я вперше задумалася над тим, що народилася дівчинкою і, хочеш того чи ні, нею доведеться бути. З тиждень ми із Сашком намагались уникати одне одного, а трохи пізніше він уже по-іншому почав до мене ставитися. Сашко намагався завжди стати на мій захист, і в старших класах, коли настав час закохуватись, я стала його першим, але невзаємним коханням. Я ніяк не сприймала його як закоханого, для мене він був просто другом дитинства. Ми ніколи з ним не згадували про той випадок, але впевнена, що він і досі пам’ятає перший дотик до дівчачих грудей.

Ми розмовляємо про особисте життя, і я дізнаюсь, що Сашко розлучився з дружиною й приїхав до батьків.

— На реабілітацію в рідні краї, — пояснює він. — А ти як? Заміжня?

Розказую, що в мене знову непруха: я з дівчатками живу в батьків.

— Це доля, — усміхається він. — Ти самотня, я також.

— І не сподівайся! — жартую я.

— Так я ж серйозно!

— Або замовкни, або я піду.

— Не йди, — просить він.

Ми говоримо про анексію Криму, переходимо до подій в Україні.

— У нас такі гуси не злітають, — каже він. — Україна — це не Крим. Ми відстояли свою свободу на Майдані і, якщо треба буде, відстоїмо ще раз.

Я з ним повністю згодна, але обоє ми доходимо висновку, що відчувається якась наелектризованість — ще мить, і ми на собі відчуємо розряд.

Євген

З мамою їдемо на дачу. Підняла вона мене — ще й на світ не зазоріло, щоб устигнути на першу маршрутку. Коли зайняв вільне місце в старенькій «Газелі», подумки подякував матері. Місто лише прокидалося, і маршрутки не переповнені, тож можна спокійно, сидячи, не затиснутим мокрими спітнілими людськими тілами виїхати за місто. Терикони — вартові Первомайки, старезні велетні, піраміди Донбасу. Не можна без них уявити нашу місцевість. А ще труби заводів зі струмками диму, схожими на цівку води, або з клубчастим сивим димом, а то й самотні та покинуті. Якщо я чую слово «Донбас», одразу виникає асоціація: терикони, труби й обов’язково абрикоси. Не ті помаранчеві соковиті плоди, а весняно вбрані дерева,