Читати книгу - "Вільний світ"

Вовка дивиться на мене поблажливо (а він же менший на два місяці, і я завжди краще вчилася). «Наші підірвали», – каже він ледь не по складах із притиском на слові «наші». Я обурена! Та як він може! Що за фашистська агітація? Образився? Образився… Сопе, згріб карти й вийшов у загальний коридор – «в уборну».

У них холодно. Високі стелі старого приміщення. Чималенька кімната, а буржуйка… Буржуйки не достатньо для цього помешкання, вона не здатна наповнити теплом цей кам’яний склеп із дерев’яними сволоками й товстелезними стінами. «Не треба роздягатися», – радить тітка Галя. Я й не роздягаюся. «Скоро буде тепло, уже ж весна», – усміхається мені хрещена з-за своєї швейної машинки.

– Клавочка так підросла! Стає схожою на Гашу. Ти ж пам’ятаєш мою подругу Гашу? – знову відвертається тітка до сусідки. – Ми разом ходили на курси хористок…

Я не вслухаюся в їхню розмову, але вряди-годи до мене долітає «Нещасна Гаша» – «Поховала доньку» – «Уже майже два роки» – «Син на фронті» – «Чи живий?» – «Чоловік – інвалід»…

Вертається Вовка. Він уже пересердився. І навіть погоджується зіграти на фортепіано «Пори року» – той самий соль-мінор, мій улюблений. «Це літо», – сміється Вовка й заходиться кашлем, сухим, колючим, із короткими присвистами.

Про те, що Вовка – геніальний піаніст, я вже знаю. Про це знають усі, чого б мені бути винятком? А про те, що він уже хворий, страшно, невиліковно, я ще й не відаю, як і не здогадуюся, що саме він буде моїм першим чоловіком («першим» із тих двох, напророчених Полею, – «із жодним із них не будеш щасливою»).

– Знаєш, Полю, ти помилилася… Я була дуже щаслива! Невимовно щаслива з Володею.

Коли я це зрозумію? Під час шалених овацій на його концертах, коли в усіх палали очі (і в мене? у мене не згасали ніколи… ні очі, ні серце), коли між рядами котилося «віртуоз»? Після його виходу із запоїв? Будь-яка критика, будь-яке зауваження від колег «по цеху» – чим не підстава залитися по вінця? Та чи річ була в цьому? Звісно, ні. Складно жити, усвідомлюючи, що легень залишилося так мало – двадцять-тридцять відсотків. Чи зрозумію це аж тоді, коли вже його не буде?

Його поховають недалечко від тебе, Полю. Він не набагато й переживе тебе. Дванадцять років – хіба це строк? Тобі ледь виповнилося п’ятнадцять, йому – двадцять сім.

Він, Володимир, визначив усе моє життя, розграфив усі його віхи. Фах – медична сестра (йому треба було амбулаторне лікування), робота – у туберкульозному диспансері (про ворога треба знати все! і навіть більше!), захоплення – музика (платівки, платівки й платівки – симфонічна – оперна – рідкісна у нас джазова).

«Будеш нещасливою…» А чим визначається-вимірюється щастя? Чи має воно бути однаковим – ніби під копірку розтиражованим – подібним у дрібницях – схожим у цілому – одним і тим самим?

Якби ти тільки знала, Полю, як мені було добре з ним! Навіть коли його напівпритомного приносили в наше маленьке помешкання на Межигірську і я просто лягала поруч – навіть тоді була щаслива!

Як жити, коли знаєш, що вже недовго? Ти ж повинна розуміти це, Полю! Він просто хотів швидше згоріти – пропалати – як метеорит – серпнева зірка – хвіст комети… Благання – умовляння: заради мене – нас – тьоті Галі. Це все не важило. У цьому двобої зі смертю (а може, із життям?), переможець у якому був наперед визначений, зовсім не важило відтермінувати кінцеву дату: завтра – за місяць – за рік.

Коли я буду приходити до тебе, Полю (а приходитиму я часто – куди ж мені ще йти, як не до тебе й Володі?), я тобі все-все розкажу! Якою ми були ефектною парою! Якби ти тільки бачила (ти ж бачила, правда, Поль?): він, блідий і безкровний, високий, із коротким світлим «їжачком», і я, маленька, навіть мініатюрна, розкосістю очей і чорнющим волоссям (підфарбовувала, звісно) схожа на японку. Та річ зовсім не в цьому. Ти знаєш, як воно буває, коли – весь – вільний – світ – навколо сходиться в одній людині?

А Ваня («другий», із ким була «нещасливою»)… Я просто пожаліла його. Відповісти на його кохання? Мати повноцінну родину? Дітей? Це, певно, було реально. Та чи для мене? Для мене – ні. Занадто пізно. Ваня – для проформи? Сімейного статусу? Авжеж, ні! Просто він теж любив музику, хоч ані грав, ані співав. Просто любив музику.

– А ця твоя хрещениця звідки? Як її, до речі, звуть?

Отже, не лише я не запам’ятала імені цієї тіточки (Віра? Алла?), а й вона мого – теж? Певно, і я така – непомітна, пересічна, сіра миша.

– Ти чула, Галю? Будуть призивати молодь на роботу до Німеччини…

Хрещена мовчить, перекушує нитку й теж підходить до вікна.

– Нічого. Усіх не заберуть…

Коли я збираюся додому, Вовка каже, що проведе мене до Дніпра. По ньому ще можна ходити. Крига ще міцна. На острів так усі ходять. І Нюся, і я теж.

Недогарок дня. Лише четверта, але сіра мряка непривітним ватяним смутком оповила цю трохи горбату вулицю – вулицю Лютерштрассе. Вовка хукає на руки. Жестом фокусника дістає звідкись із-за пазухи жовто-золотаву цукерку, на лискучій обгортці якої написано щось великими чорними буквами.

– На. Це бон-бонка. Мамі хтось із клієнток дав.

Він незграбно вкладає мені в руку цю лакоминку й відвертається, щоб приховати сум’яття. Я теж не розумію, що зі мною. Звідки це тепло, яке розливається десь усередині, лоскоче горло, аж