Читати книгу - "Скелет у шафі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Навіть найбідніша господиня викладе на стіл останнє, але не відпустить з хати гостя голодним. Вона, за традиціями обертівської гостинності, яка тут утвердилася через відірваність від світу і відсутність бодай благенької чайної, намагається насипати гостеві вариво силоміць і у великій кількості. Гість, також дотримуючись неписаних правил місцевого хлібосольства, продиктованого безгрошів’ям та частими неврожаями, у свою чергу, пручається і вихоплює власну тарілку, наче йому пропонують не свіжі харчі, а ціаністий калій. А коли гостелюбній господині вдається покласти візитеру на полумисок тієї чи іншої салати, то він старається половину відсипати назад під приводом того, що – дуже ситий і їсти йому не хочеться. Отже, якщо обертівець і береться до їди, то лише скоряючись дуже вагомому арґументу: «Хай краще грішне черево трісне, ніж має пропасти Божа благодать!» Взагалі, вживання обертівських страв вимагає спецпідготовки! Традиційно гостей вгощають наїдками, з якими уже і я в останні дні встигла зблизитися: сиром у сметані, вареною картоплею зі шкварками, ставридою пряного посолу, яку купляють у районі і з якої потрібно власноручно виймати кістки і знімати шкіру. Поважають обертівці тушківку, ніколи не пропустять яєчні на шкварках, але справжньою окрасою їхнього столу є сало, якому не дають проходу на жодній забаві.
На прощання господарі намагаються обдарувати відвідувача яким-небудь гостинцем, що зробити нелегко. Бо якщо обертівцю вручити подарунок, то він не розгорне його і не висловить вам від нього своє захоплення, щоби сторонні не подумали, наче він – людина убога і в нього ніколи не було порядних речей. То ж він категорично відмовляється від дарунку. Справжнім мистецтвом вважається – дочекатися, поки господарі втратять пильність, і залишити в хаті їхні ксенії[4]. Але добрий господар ніколи цього не допустить. Буває, що він наздоганяє гостя, який відійшов від садиби на добрих сто метрів, і кидає домашній сувенір йому до кишені чи за комір, наче вибухівку, а сам при цьому утікає. Бо ж раптом гість знайде спосіб повернути йому презент! Такий ось пінг-понг.
Обертівці не терплять нічого витонченого, легкого, білого (бо швидко забруднюється!), а надають перевагу усьому тривкому, ситному, густому, довгограючому. Їх може зацікавити лише такий холодець, шар смальцю якого має товщину на два пальці. Завоювати їхню прихильність може лише така рясна зупа, у якій аж ложка стоїть! Ці люди боготворять черевики, підошва яких не поступається тракторним гусеницям, і довіряють лише такому костюму, який обіцяє пережити свого господаря… Я спершу, було, обурювалася цими звичаями, але тепер заспокоїлася: ще жителі древньої Еллади стверджували, що про смаки не сперечаються. Так що бувайте здорові, товаришу професор, і хай вас Бог милує коли-небудь спізнати товариство з подібними уподобаннями. З повагою Крохмальська…»
5Через кілька днів Світлана вибралася до голови сільради Пиржоли, щоби оформити в нього деякі папери на цьоцину спадщину і познайомитися з цим ендемічним владарем.
Хоча на вулиці було сонячно, але від північного вітру тіло Світлани взялося дрижаками. Проте вона сподівалася, що незабаром земля прогріється. Незважаючи на літо, посадник Пиржола вийшов на зустріч гості у такому твердому кожусі, що до нього міль собі зуби зламала б, а комір тягнувся аж до п’ят. Певно, ця одіж заміняла йому домашній халат.
Зауваживши, що Крохмальська не відважується зайти до двору через собаку, війт її підбадьорив:
– Не бійтеся! Він, – кивнув на пса, – взагалі дуже добрий, лагідний, лише тещу кусає…
– Потрібно одягатися густіше, – мовив цей Глек Макітрович, на знак поваги вклонившись Світлані і притримуючи обома руками кашкет на голові. – Ось побачите, що не потепліє і до вечора…
Чутка про те, що в селі замешкала вчена, яка має намір написати книжку про Обертівку, облетіла всі обійстя ще в день приїзду Світлани. Тож голова сільради, який-то взагалі чекав на візит спадкоємиці вчительки-історички ще місяць тому, аби залагодити деякі формальності стосовно хати, відразу ж почав розмову про її наукову працю.
– Про Данила, значить, про Галицького пишете?
Він був чоловік із вищою освітою і хотів засвідчити перед новою людиною сільської общини свою начитаність і обізнаність у таких високих матеріях.
– Вам це справді цікаво? – запитала Світлана в Пиржоли.
– Я мушу знати все, що відбувалося на моїй території, нехай навіть півтисячі років тому… – сказав голова сільради, повісивши на цвяшок свій головний убір. Світлаана запримітила, що в Пиржоли на голові дозріває солідна лисина.
Подумки відзначивши, що агентство «Баба бабі по секрету сказала» працює у цій місцевості справно, Світлана розпочала свою розповідь:
– Мені у Львівському обласному архіві трапився один документ, в якому написано, що Данило Галицький нерідко і інкогніто приїжджав до Обертівки.
– А що він тут робив? – запитав Пиржола.
– Англійці кажуть, що кожна родина у своїй шафі тримає скелета…
– То ті англійці зберігають трупів! – жахнувся сільський очільник, який був далеким
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скелет у шафі», після закриття браузера.