Читати книгу - "Свята Марійка"

То Параска й собі – повернеться від матері, сяде і заплаче часом за дочкою, ось так їй дуже розвередиться серце.

Та то недовго, бо – двері тільки хрясь! – і на порозі Мірка, найкраща Парасчина подруга і сусідка.

Мірабелла на дванадцять років за Параску молодша, але то не завада для їхньої дружби, навпаки! Бо у Параски – вже великі діти, а у Мірки одно по одному – маленькі, от вона й біжить – до подруги. А та їй що порадить, що покаже – як робити, або стане сама та усе й гарно зробить. І про погоду, про міські новини, про те, як доглядати квіти і правильно прасувати шовкову білизну – про все на світі! – сидять Параска із Мірою і говорять. Аж часом чоловік прийде чи за одною, чи за другою – це де собі вмостились на розмову, у чиїй квартирі. Одне слово, подруги щирі!

І так уже чи не десять років між ними тривала дружба, відколи молоді сусіди поселилися поверхом вище – от так, над головою!

У Мірки з Віктором – власний бізнес: своя невеличка кав’ярня на першому поверсі – подарунок від батьків на весілля. Хоч там не знати які статки, але жили молоді краще, ніж учителі. Тільки ж у справжній дружбі то ніколи не є завадою, бо сказано: не шукай рівного по зросту, шукай рівного до серця. Так і між ними було.

Що кожного дня – то звичайно, а ще й на усі свята, на дні народження, разом і на море їздили.

Та якось…

Ніколи, ні разу Параска не відчувала за собою свого віку, не приглядалася пильно в люстро. Ну так, волосся трішки посивіло, з роками тіло стало неповороткішим, погрубшали ноги і живіт, груди впали, поблякли брови…

І що поробиш? Такий у жіночої краси нетривкий час, немов у троянди – то вона цвіте й гарно пахкотить, милує око, а то вмить – зів’яла, обсипались пелюстки.

Ось так і з Параскою раптом сталось. Ще й почала вона хворіти – то голова ні з того ні з сього заболить, то в жар її кидає, тиск від перевтоми почав стрибати, попід очима узялися сині кола, заболіли ноги.

– Де старість, там і слабість, – сказала мати.

– Хіба ж у сорок старість настає? – дивується Параска.

– Та звісно, що не в сорок, але – ти жінка. Воно у кожної по-різному виходить, а в тебе сталося так, почнеш тепер що рік, то усе більше марніти. Бережи, доню, своє здоров’я.

Параска ж, – а хто б учинив не так? – звісно ж, приїхала від мами та й кинулася із жалощами до подружки.

– Мірочко, зі мною така біда! Мені от навіть мама каже…

– Яка біда?

– Я старію…

– Та що ти таке верзеш дурне, Параско? Не говори більше мені про старість, не хочу й чути! Ти молода і гарна!

– Справді?

– І не думай! – а сама пильніше придивилася, ледь-ледь скривила губи.

От Параска трохи й втішилася. Пішла в лікарню, порадилася з терапевтом, той виписав від тиску ліки, вітаміни якісь, краплі для гарного сну.

Стало легше.

Але… Ще було страшно Парасці за чоловіка, а що як він її таку розлюбить? Що як відвернеться від неї або знайде собі молодшу, кращу?

Хоча це Параска аж он куди загнула! Бо її Андрій дивився і бачив усе життя тільки її, любив повсякчас тихою і вірною любов’ю.

То й заспокоїлась. Хіба почала частіше зазирати на себе в люстро, більш прискіпливо вибирати одяг, перестала носити взуття на високих підборах. Обстригла довге волосся…

– Буде менше видно сивину, – пояснила причину чоловікові, коли він обурився:

– Я так любив твої кучері! Для чого ж ти їх відрізала?

Минуло ще кілька років. Параска вже молодиця, як копиця. Товстенькі литки уже ховає в штанях, невеличкі кучерики на голові фарбує в чорне.

А от Міра – довгонога, струнка білявка, що саме увійшла в свою найкращу пору.

Парасці б схаменутись, роззирнутися як слід. Та все у них, як і завжди – спільні вечері й танці, позичання солі-перцю й обговорення ціни на білизну.

– От я собі купила сьогодні нічну сорочку, хочеш, покажу? – хвалиться подружці Міра і вискакує зі спальні у чорному шовку на бретельках, золоте мереживо на диво пишних грудях. – Ну як?

– Ти б Андрія хоч посоромилась! – спиняє дружину Віктор.

– От іще! – Мірка пускає бісики очима, манірно водить станом туди-сюди, сорочка гарно облягає її тоненьку талію. – Хіба це хтось тут чужий, щоб я соромилась!