Читати книгу - "Монгольськими шляхами"

Одним словом, як розстроїла Віктора зустріч з Іркутськом, так і нас – зустріч з Байкалом.

– Скоро треба буде з назві «Байкал» частку «бай» прибрати… – сумно констатував Сашко. Наша мовчазна згода була відповіддю.

Далі – Улан-Уде. Далі, вже в сутінках – Гусине Озеро, звідки Гусиноозерська ТЕС, як нам казали, постачала електроенергію майже всій північній Монголії, і от, нарешті, Наушки, – кордон!

Кожен день подорожі відбирав у нас годину. От і зараз, в Москві була лише шоста ранку, а у «нас», в Наушках, – вже година ночі.

– Нічого, втішив нас Сашко, – їхатимемо додому, все, до крихти, відберемо назад!

– А Іркутськ? – сумно запитав невтішний Віктор.

– Іркутськ – в першу чергу! – запевнив Сашко.

Наушки. Першими вагон відвідали прикордонники. Якоюсь ранковою свіжістю віяло від цих струнких, підтягнутих, доброзичливих хлопців. Зібравши паспорти і ідентифікувавши їх власників, прикордонники побажали нам щасливого путі й пішли оформлювати документи.

Митники, побачивши в першій же валізі непотріб у вигляді наборів гайкових ключів, викруток, паяльників, та інших інструментів, приладів, книжок, втратили до нас інтерес, а коли, на формальне запитання про наркотики Віктор відповів ствердно, але скрушно розвівши руки мовив, ніби визнаючи нашу провину:

– Вибачте хлопці, їхали ми довго, поділитися не зможемо, бо вже весь наркотик з цибулею та часником поїли…Митники пожвавішали.

– Дивіться, хлопці! – пригрозив, сміючись, старший, – наступного разу без наркотику на пропустимо!

22червня 1983 року… Дивний збіг обставин: – 42 роки тому, день в день, хвилина в хвилину Гітлер перетнув наш кордон на заході, а ми, сьогодні – на сході… Правда і озброєння і мета нас дещо різні…

За дві години нам повернули документи і, ще раз побажавши щасливої дороги, відпустили. Потяг рушив, за кілька сотень метрів знову зупинився і ми потрапили до рук монгольської прикордонної служби. Контраст був настільки серйозним, що, навіть, Віктор не спромігся пошуткувати про наркотики…

М'ята, не на всі ґудзики застібнута форма, брудні чоботи на високих підборах, невиспані обличчя… Ну, словом, – ми за кордоном. Спасибі, що хоч документи наші не загубили спросоння…

Остаток ночі ми провели хоч і без сну, але не біля «телевізора», який на території Монголії «зіпсувався» остаточно. Останнє, що ми в ньому побачили, це яскраво освітлена арка прикордонного переходу, що повільно зникала за поворотом.

Все! А ні вогника на землі, а ні зірки на небі. Суцільний багатогодинний, первісний морок…

«Телевізор» запрацював лише вранці; – бурий степ, бурі сопки…

Дев'ята година за місцевим часом, потяг зупиняється, ми прилипаємо до віконного скла – Ерденет!

Так, то була саме середа, 22 червня 1983 року…

– Картина Рєпіна «Пріплилі» – виголошує Валера, і ми починаємо неквапливо упаковувати розкидані речі «першої необхідності». Поспішати нам нема куди; весь коридор вщерть забитий валізами, ящиками, рюкзаками та їх власниками. На пероні вирує море прибулих і зустрічаючих. Чекаємо, поки «розсосеться»… Не вистачало ще в цьому гармидері наші речі з чужими переплутати! П'ять діб терпіли, то й ще 15–20 хвилин потерпимо!

Терпіння не вистачило лише у нашому майбутнього керівникові. Переступаючи-перестрибуючи через клумаки-валізи, він пробився до нашого купе. Спортивної статури, з невеличкими залисинами, усміхненими блакитними очами, став він на порозі купе, спираючись однією рукою об одвірок, а другу тримаючи на поясі.

– Та-а-ак!..

– Купе вибухнуло нестримним реготом.

– Коли це ви встигли так підрости? – витираючи сльози, крізь сміх запитав я, чим викликав нову хвилю сміху.

– Спокійно, спокійно, – трохи розгублено мовив наш гість, простягаючи обидві руки долонями вперед, намагаючись заспокоїти нас. – Давайте, хоч познайомимось спочатку, – продовжив він