Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Звертаються до «важких питань» українсько-польських взаємин і відомі українські публіцисти. Так, М. Рябчук, згадуючи про публікацію в березневому числі за 1997 р. паризької «Культури» відозви близько ста польських інтелектуалів з однозначним та рішучим осудом ними горезвісної операції «Вісла», висловлює сумнів з приводу того, «чи в сьогоднішній Україні знайдеться сотня інтелектуалів, готових підписати таку саму заяву з осудом антипольських акцій УПА на Волині».
На його переконання, «то зовсім не тому, що українське суспільство більш ксенофобське, а українська еліта менш відважна чи ліберальна, ніж польська. Українська ліберальна інтелігенція не може ставитися до українського націоналізму так само, як польська — до польського, чи російська — до російського: адже становище українців у сьогоднішній Україні є далеко не тим самим, як становище росіян у Росії чи поляків у Польщі. Незавершена національно-визвольна боротьба, напівпочата мовно-культурна деколонізація та запізніле (за європейськими історичними мірками) націєтворення консервують оборонну свідомість, психологію “захисника обложеної фортеці” і, звісно, мало сприяють тверезому поглядові на речі за критеріями “мирного часу”»[29].
У цьому місці варто зауважити, що напередодні проведення заходів з відзначення 60-річчя волинської трагедії в Україні таки з’явився відкритий лист українських інтелектуалів, які просили «вибачення у тих поляків, долі яких були понівечені українською зброєю»[30]. Втім текст цього листа не задовольнив цілком тих, кому він був адресований у Польщі[31].
Останнім часом історія українсько-польських взаємин стала предметом зацікавлення багатьох політиків України, а деякі з них навіть присвятили їй свої наукові дослідження[32]. Йдеться, зокрема, про книгу Голови Верховної Ради України Володимира Литвина «Тисяча років сусідства і взаємодії». Поставивши собі за мету охарактеризувати загальні закономірності історії двох сусідніх народів, що прирекли їх на тривале співіснування та співпрацю в кордонах єдиного державного організму, автор водночас приділив чимало уваги аналізу кризових ситуацій, які відігравали істотну роль у житті українців та поляків — Національно-визвольній боротьбі українського народу середини XVII ст., українсько-польській війні 1918— 1919 рр., радянсько-польській війні 1920 р., протистоянню держави та українських політичних сил у II Речі Посполитій і особливо — подіям Другої світової війни.
Як досвідчений політик і професійний історик, В. Литвин добре усвідомлює, що кожен, хто зважується сьогодні звертатися до теми українсько-польських відносин, бере на себе велику відповідальність і моральний обов’язок перед обома суспільствами. Це однаково стосується як української, так і польської сторін.
З іншого боку, автор переконаний, що навіть за сучасного стану партнерства і дружніх відносин між Україною та Польщею (а може, саме через це) вже не годиться ховати голову в пісок, уникаючи обговорення трагічних сторінок нашої спільної історії, так само як не слід чекати, доки повмирають усі, для кого ця тема є не лише історією чи науковою проблемою.
Саме тому в підході до викладення історичного матеріалу та у його оцінках (автор наголошує, що вони в жодному разі не є остаточними) на сторінках книги від початку до кінця спостерігаємо ретельний баланс — у поданні історичних фактів, в окресленні українських і польських національних інтересів, у визначенні взаємних гріхів.
З нашого погляду, є цілком слушним один з головних авторських висновків, що в основі як взаємодії, так і антагонізму між українцями та поляками в різні епохи лежав один і той самий чинник — територія. Адже справді, спільність території, на якій проживали українці і поляки, з одного боку, зумовлювала співпрацю між ними, а з іншого — величезну роль в українсько-польському протистоянні відігравало прагнення до володіння землею, що мало вагу, напевно, не меншу, ніж національні та регіональні суперечності. Проте коли в середині XVII ст. ішлося про володіння конкретною ділянкою землі, яка годувала, то у XX ст. — про визначення державної належності цілого регіону або й кількох. Як вказує автор, в обох випадках соціальна і політична напруженість створювалася відповідною політикою урядів I і II Речі Посполитої, що передусім несуть за це відповідальність.
В. Литвин звертається і до питання про спекуляції стосовно того, що сьогоднішня демократична Україна нібито морально зобов’язана віддати сусідам землі, неправедно загарбані за пактом Ріббентропа — Молотова. По-перше, таке питання може серйозно обговорюватися лише в націоналістичних колах польської діаспори. Адже Польща однією з перших визнала незалежність України й заявила про відсутність до неї територіальних вимог, а про взаємну відмову від територіальних претензій було заявлено в укладеному в травні 1992 р. президентами Л. Валенсою і Л. Кравчуком «Договорі про добросусідство, дружні відносини і співробітництво між Польщею і Україною». По-друге, як підкреслює автор, територіальні здобутки УРСР 1939–1945 рр., які успадкувала сучасна Україна, не мають відношення до згадуваного зловісного пакту. Приєднання західноукраїнських земель відбулося в лютому 1945 р. на підставі рішення керівників трьох союзних держав на конференції в Криму, а не у вересні — жовтні 1939 р. І як би ті чи ті політичні діячі в Європі сьогодні не ставилися до прийнятих на Ялтинській конференції рішень, переглядати існуючі кордони в односторонньому порядку ніхто не має права.
Варто звернути увагу на ще один важливий аспект у
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)», після закриття браузера.