Читати книгу - "Оранжеве серце"

Паччарді пішов на чергування, і я лишилася сама. В глибині екрана вимальовувався рожевий силует «Грегора». Було тихо і порожньо довкола… Дивакуватий він, цей Паччарді. Раптом ні сіло ні впало підхопився й побіг. А в штурманську рубку йому ще рано, я знаю. Взагалі, як на мене, чоловік він з химерами. Биту годину інколи просидить у колі друзів і не зронить жодного слова. Сегеді мені розповідав, що Паччарді може, ввімкнувши п’єзофон, цілісіньку ніч не спати, слухаючи музику. І це тоді, коли наступного дня його чекає нелегке чергування. Кажуть, що Паччарді став такий після того, як його сім’я — дружина і дев’ятирічний син — загинули на Марсі під час страхітливого піщаного бурану. Інколи, дивлячись на Уго, я повнюся глибоким співчуттям до цієї мужньої, сильної людини. Та я нізащо б не сказала йому про це. Він, звичайно, не прийняв би мого жалю.

Паччарді видається мені гордим і замкненим. Коли він що-небудь доводить, не можна не замилуватися його розповіддю. Очі йому палають, жести стають швидкі й поривчасті, голос звучить, мов капітанський гонг у хвилину небезпеки. І така сила, така переконаність у словах Уго, що слухала б і слухала його без кінця. На жаль, ці спалахи бувають у нашого штурмана досить рідко. За весь час нашого польоту на «Грегорі» — а він триває вже близько трьох літ — Паччарді скидав із себе крижаний панцир тільки двічі.

Один раз, пам’ятаю, це було в день святкування двохліття з тої миті, як наш «Грегор» стартував із рідної Землі.

Кают-компанія, насправді така простора, видалась мені тоді тісною. Тут зібралися всі, хто був вільний од чергування. Гучно й весело відзначали ми наш маленький ювілей. І все так нагадувало Землю: і буйна тропічна зелень, що обіймала нас з усіх боків, і земні плоди, від яких аж угинався стіл, і вино, щедрий дарунок кримських виноградарів… Часом і справді здавалося, що ми не серед мертвого необжитого космосу, а на своїй, дорогій серцю планеті. Після танців, забувши на мить, де ми, я зі сміхом попрохала Стафо відчинити вікно. Він здивовано позирнув на мене.

— Вікно?

— Авжеж, — весело позирнула на нього я. — Душно!

Поблизу стояв Паччарді. В туніці, з орденом «Визначний космонавт» він справляв досить ефектне враження.

— Гай-гай, Маріє Павлівно, — посміхнувся він, — ваше бажання нездійсненне. За вікном у нас не міська вулиця, а смертельний космічний холод.

— Знаю, — зітхнула я.

— Та в даному випадку проблема розв’язується легко! — вигукнув він і, швидко підійшовши до кондиціонера повітря, крутнув ручку в бік нижчих температур. У залі зразу повіяло прохолодою…

А ще стоїть мені на пам’яті, як Паччарді одним духом випив повний бокал вина і, рвучко підвівшись, продекламував Лерса, допомагаючи собі з властивою італійцям жестикуляцією…

Та раптом я здригнула, відганяючи спогади. Поряд стояв Стафо.

Коли я зайшов до кают-компанії, Марійка була там сама. Вона сиділа замріявшись перед екраном, на якому рожевіли контури нашого «Грегора».

Ми з Марійкою недовго пробули наодинці. Незабаром надійшло розпорядження капітана про підготовку до гальмування корабля. Зволікати не можна було. Марійка пішла до себе в біолабораторію, а я — до штурманської рубки, де чергував Паччарді.

Всі дні, поки «Грегор» гальмував, минули в напруженій підготовці до висадки на нову планету.

— Ти знаєш, Стафо, — сказав якось Паччарді, — я остаточно поклав собі на думці прохати капітана, щоб дозволив мені взяти участь у висадці.

— Але ж бо штурманові не…

— Знаю, знаю, — перебив Паччарді. — І все одно я домагатимусь…

На вісімнадцятий день гальмування «Грегора» капітан скликав нараду екіпажу. Планета вже досить чітко проступала на головному екрані. Темно-жовта, мов помаранча, вона тихо пливла в чорному космосі.

— Ви, Стафо, поведете «Метелика» на посадку, — звернувся до мене капітан. — Тут нас багато що цікавитиме. — Петро Брагін кивнув у бік екрана, і всі погляди зупинилися на тьмяній і загадковій помаранчі.

— Дослідження планети здійснюватимемо в два етапи, — вів далі капітан. — Перша десантна група складатиметься з трьох чоловік. До неї ввійдуть Лайош Сегеді, Марія Куличенко і… — якусь мить капітан помовчав, — і штурман нестаціонарних трас Уго Паччарді. Потім ми, щоб завершити дослідження, підмінимо цю групу іншою…

Минали останні дні гальмування «Грегора». Помаранча на головному екрані виросла вже завбільшки з гарбуз, що відсвічував оранжевим світлом. Ми з Уго підрахували період обертання планети довкола власної осі. Він складав близько двадцяти годин.

— Майже як Земля, — відзначив Паччарді.

На екрані ясно було видно, що поверхня планети неоднорідна. Спочатку нам здавалося, ніби обшир Оранжевої — так ми називали планету — всіяно пагорбами й видолинками. Але потім Лайош виявив між безкраїх оранжевих пустель невеличкий темний острівець. Забігаючи наперед, можу сказати: цьому відкриттю спостережливого Сегеді ми зобов’язані життям.

Вже коли «Грегор», припинивши гальмування, перетворився на штучного супутника Оранжевої і на кораблі запанувала повна невагомість, було виявлено, що пагорби й видолинки на поверхні планети мандрують з місця на місце. Цього ми не могли бачити раніше, хоч і мали потужні телескопи, бо Оранжеву огортали досить щільні шари атмосфери. Вони поглинали і спотворювали всі наші радіосигнали.

— Висідайте на темну пляму, — віддав розпорядження капітан.

«Плато Лайоша» — так ми назвали острівець, відкритий Сегеді, — являло собою майже правильний круг діаметром кілометрів двадцять п’ять. То тут, то там на ньому стриміли високі скелі, одначе плато мало одну важливу перевагу порівняно із сусідніми з ним районами Оранжевої — скелі принаймні були нерухомі.

Попрощавшись із друзями, ми сіли в «Метелика» й одірвались від «Грегора». Перш ніж сідати, я вирішив зробити кілька обертів довкола планети, аби краще ознайомитися з нею. Ми пливли на висоті близько двох тисяч кілометрів, поступово знижуючись. Не