Читати книгу - "Коли курява спаде"

— Бачив?

— Бачив.

— Справді бачив?

— Справді бачив.

Отримавши ствердну відповідь, дружина туси сказала:

— Зніміть негідника й нагородіть його двадцятьма батогами.

Одна мати подякувала іншу, що намагалась бути матір’ю, й пішла вниз. Її скигління викликало таке враження, ніби вже настало літо й між квітами кружляють рої бджіл.

Тож скористаємось цим часом, поки я не можу нікуди піти, й поговоримо про мою кістку.

У місцях, де поширена наша релігія, кістка ще називається каста[19]. Наприклад, Будда Шак'ямуні[20] від народження належав до однієї з високих каст. Однак то було в Індії — країні білого одягу. А в місцях, де поширена наша влада, тобто в Китаї — країні чорного одягу, кістка розглядається як річ, пов'язана з порогом[21]. Слово, про яке йдеться, важко перекласти точно, воно до певної міри вказує на місце, де відкриваються двері в будівлі — або вгорі, або внизу. Якщо виходити з цього, то двері в будинку туси повинні розміщуватись високо.

Моя мати, хоча народилась у бідній родині, опинившись у Мерці, почала надавати великого значення таким речам. І вона завжди намагалася втулити купу таких речей у голову свого пришелепуватого сина.

Я спитав її:

— Навіщо двері відчиняються так високо? Хіба ми можемо заходити з хмар?

Вона тільки гірко посміхнулась на це.

— Тоді ми були б не родина туси, а святі.

Так їй відповів її пришелепуватий син. Вона гірко посміхнулась від розчарування й прибрала такого вигляду, ніби чекала від мене чогось більшого. Це викликало в мене докори сумління.

Замок туси Мерці дійсно був високим: якщо до семи її поверхів додати дах і підземелля, то виходило двадцять чжанів[22] у висоту. А безліч кімнат усередині й безліч дверей були поєднані між собою сходами й коридорами так складно й заплутано, немовби мирські справи або людське серце. Замок розташовувався на дуже вигідному для оборони місці — на самісінькій верхівці наших гір, в місці злиття двох маленьких річок, і звідти дивився на декілька десятків кам’яних поселень унизу по берегах річок.

Людей, які мешкали в цих поселеннях, називали требá. Вони складали декілька десятків родин, що походили з однієї кістки, одного «шарі». Крім того, що засівати землю, вони також завжди були готові з'явитися на заклик туси до замку й виконати певну роботу там або ж тягловий відбуток — розносили листи по всіх наших землях, що простягались на 360 лі із заходу на схід та 410 лі з півночі на південь, для більше ніж двох тисяч мешканців більше ніж трьохста поселень на підлеглих нам землях. Серед людей требá побутувало таке прислів'я: «Лист туси із курячим пером припікає дупу вогнем[23]». Тобто, якщо в замку зазвучить гонг, який закликає віднести листа, требá повинен сідати на коня й їхати туди, навіть якщо його рідна мати гине в вогні пожежі.

Якщо подивитись уздовж річкової долини, то можна побачити як ці поселення, одне за одним, туляться між річкою й горами. Основними заняттями людей у цих поселеннях були скотарство й землеробство. У кожному поселенні також був свій староста[24], який відрізнявся від інших людей рангом. Цей староста командував поселенням, а родина туси, в свою чергу, підпорядковувала всіх старост.

Підпорядковані старостам люди називались простолюдом[25]. Вони складали доволі численний прошарок населення й належали до певного виду кості. Люди з цього прошарку могли підвищитись і зробити свою кістку вагомішою завдяки достатній мірі аристократичної крові. Однак більшою була ймовірність того, що вони опустяться й уже навряд чи викараскаються. Тому що туси подобалось, коли прості люди, що мають