Читати книгу - "Право на пиво"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Та-ак, — промимрив Пепе, втупивши погляд у щось віддалене, — гадаю… цей один з доброї волі пива нам не наточить.
— Ще б пак! — зголосився Сирота. — Ти б власної крові віддав кому?
— А я й віддав, — спокійно сказав Пепе. — Оцьому дурникові.
Озипринш хрипло застогнав та зацмокав у подушку.
— Пепе, — то я втрутився, — може, вдруге спробуємо?
Гарута похитав головою.
— Гадаю, ні. То зайве. Та ще й приятель твій до вампіризму схильний, чи що… Крові випив з добру кварту, зістарив мене на півроку… ні, більше не дам. Тут інше рішення можливе, без зайвих втрат.
— Яке? — водночас запитали ми з Сиротою.
— Вочевидь, це Сильфа Брю.
— А не пошкодуєш?
— Я вже й так з вами устряг по горло, тільки через тебе, Вороне, зауваж! Але потім якось розрахуємось по-свійському… Та й Брю у персні зараз замкнена, тож нудиться…
З цим він пішов з келії. У сінях негучно щось тріснуло, приємний акорд наче кришталем продзвенів, долинули притишені голоси і якесь вовтузіння. «Та Брю, Брю, я у справі…» — «Завше ти у справі, бридкий!» — «Та світом присягаюся, опісля…» — «Таки бридкий, поганий хлопчисько!» — «Тихше, Брю, благаю…».
Хвилин за п’ять Пепе повернувся, дещо скуйовджений. Знову сів на підвіконня.
— Чекати треба.
— А вона…
— Якщо Фізорг має пиво, вона його дістане. Аби сама не надто спокусилася. Та не було запізно.
Запала тиша. Аби розвіятися, я рахував власне серцебиття, наводив самому собі дурні малі галюцинації: як-от екзамен із профілістики, портрет магістра Якенса у мережаних штанцях, навчальний бій падре Карраско з отцем Антонієм Хризокомовим… Але серце билося навмання, іспит складався на двійку з плюсом, отець Антоній здавався на ласку єзуїта та все таке інше… Від Сирітки пахло вже не хлібом, а дріжджами — він теж нервував. Я чув, як він раз у раз бурмоче: «От вивчуся… буду великим та сильним… тоді за Портера, за Лагера… за всіх…» Пепе з підвіконня перебрався до ліжка Озипринша — кров’ю не напував, але просто узяв постраждалого від Темпорофагії за висохлу руку і так сидів мовчки. Час від часу неуважно робив собі тоненьку самокрутку, тоді запах чорносливу плив по кімнаті, перебиваючи дріжджову хвилю.
Я й сам не розумів, чого ми сподіваємося. Якби навіть сильфа Брю дістала пива — що по тому? Кепські справи — Озі, мабуть, таки помре, почнуть розслідування, а чи багато втіхи у тому, що разом зі мною постраждає родич, та ще цей бідолаха спадкоємець, ох, Озька, Озька…
Тонкий дзвін змусив мене отямитися. Наче хтось сміявся по всіх кутках келії водночас. Веселі блискітки сновигали по столу, по залишках мієлозавруса, спалахнули склянистим блиском у оці Озипринша.
— Брю?
Сільфа знов захихотіла.
— Пиво є?
Щось зашипіло, забурчало. Сирота тицьнув мене під ребра, звівшись у стійку, достоту по-собачому. Звідкілясь з-під темного невидимого склепіння пролився і вдарив у підлогу такий самий майже невидимий у темряві струмінь.
— Келиха! — страшним голосом скрикнув Гарута. — Вона в біса п’яна, зараз все розіллє!
Я кинувся до столу, схопив перше, що втрапило під руку, і то вчасно. Струмінь скінчився за кілька секунд, але я мав повну вмивальну миску чудової рідини. Сирота Ельдар ахнув і повалився обличчям у те, що було розлите на підлозі. Сільфа ще раз пирснула, тренькнуло скло, щось із брязкотом покотилося. Пепе вилаявся і засвітив сферу малої потужності.
— Сюди постав. Деца є, гадаю…
Я кивнув, бо від збудження не міг навіть говорити. Гарута зняв усі персні, браслета та золотий ланцюг Мерлінівського стипендіата, тричі плюнув на ангела-охоронця і розпочав лікування. Щодо загадкової дії — я вирішив за краще навіть не заїкатися про це. Світанок от-от настане. Треба хоча б спробувати…
— Оселедець?
— Що?
— Кажу, оселедець де, бодай ти розпух! Ага, ось є… Ну так. Світло?
— Яке?
— От дав біс помічника… Несонячний вогонь? Ліхтарик маєш?
— А ти хіба ні?
Гарута вишкірився так, що я сахнувся і почав навпомацки шукати ліхтарик у тумбочці. Нічого не траплялося під руку добрих двадцять секунд, тож я відчував, що мене зараз буде проклято навіки, аж ось…
— На… тримай…
— Та вже ж… Помічник чародія з тебе ніякий.
Пепе склав усе докупи, тепер проводив ліхтариком. Розтерті разом оселедець, кіндзадза та борзоподи смерділи невимовно бридко, я навіть пожалів Озипринша, абищо там мало бути у комбінації з пивом… Пепе виміряв у першу-ліпшу склянку приблизно децу пива і… замислився. Я з острахом слідкував за виразом його обличчя. Сумнів — страшне діло! Будь-якої миті Пепе міг усе відкинути, адже шанси були вочевидь занизькі, а з кастамирським закляттям жартувати не варто. Я про такі випадки чув, а зараз міг і побачити на власні очі.
Але Пепе таки зважився на ризик. Я почув, як він стиха промовляє закляття. Бачив його похмурий профіль. Відчував у обрисі вуст та насуплених бровах недобрі передчуття, що гнітили його душу, але… «І
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Право на пиво», після закриття браузера.