read-books.club » Сучасна проза » Тюті 📚 - Українською

Читати книгу - "Тюті"

146
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Тюті" автора Галина Бабич. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 6 7 8 ... 35
Перейти на сторінку:

— Вієчко, ми ж по-доброму. Тільки запитали і все. Хочеш, і ми з тобою поїдемо до нього. Може йому щось треба?

— Нічого йому не треба.

Того вечора ми іншими очима побачили нашу однокурсницю Тетяну Віяр. Нам видалося, що наша "соня" була доросліша, розумніша і навіть сміливіша за нас. Під-смішкувате слово "соня" того вечора було викреслене з нашого лексикону. Ми чекали, коли Вієчка сама розповість нам усе.

— Дівчата! Професор майже жебракує. На роботу не беруть, праці не друкують. Та й сам він не на все погоджується. Йому потрібна студентська аудиторія, кафедра, молоді, зацікавлені очі. До того ж живе одинаком. Дружина померла, син — у Москві.

А другого дня Тетяна принесла кілька аркушів паперу, списаних почерком нашого улюбленого викладача. То був не науковий трактат і не заява-засудження бузувірської кампанії тогочасного уряду проти творчої інтелігенції. То була розповідь про обдарованого педагога (в якому можна було впізнати і його самого), якого брутально позбавили роботи, і про хлопця з саморідним таланом і чудернацьким іменем Макизьон.

"Вечір читання вголос" — так ми назвали згодом ту подію. Читала Тетяна, а ми слухали, затамувавши подих. Послухай і ти, читачу:

"Професор любив свою роботу. Надто у червні. Гамір, гомін, багато квітів. У червні збігаються три університетські події: екзаменаційна сесія на стаціонарі, те саме на заочному відділенні і випуск, точніше вручення дипломів.

Колеги шанували його як бездоганного фахівця, народженого саме для такої діяльності. І це була, мабуть, правда. Безкорисливо й благородно дарувати знання, свою віру й любов тим, кого маєш за рівних собі. Упродовж багатьох років він віддавався своїй справі так, як це може лише справжній професіонал. А ціна? Він її не знає. А хіба обов'язково її знати. Чи любили його всі, кого він навчав? Напевно, ні. А хіба обов'язково, щоб усі?

Педагог звичайно прагне видітися тільки позитивним. Це вічна ілюзія. Іноді, справді, цю ілюзію треба підтримувати. Адже педагогічна праця — то своєрідна роль, і коли вже ти на неї погодився, треба грати до кінця. І ми граємо. Спробуйте, колеги, заперечити, сказати, що це не так. І водночас кожен з нас знає про власні негативи. Мої негативи також при мені. Та хоч ніхто з нас їх не декларує, студенти про них догадуються. І це, на мою думку, нормально. Але чого серед професорових негативів не було, то це поступок аморальності. "Я за міцну студентську мораль, "Я проти розпусти, зради, підлабузництва" -наголошував він раз у раз. І не тільки в побуті. У нього навіть лекція відповідна була: "Мораль і література".

Серед сентенцій видатних людей є й така: "Чим ближче до неба, тим холодніше". Професор це зрозумів уповні, коли йому минуло п'ятдесят, і він позбувся роботи. Перше враження — що "його пішли" з роботи саме в розпалі кипучої наукової праці. Перебрав у думці останнє, що зробив: монографія, посібник, а скільки методичних розробок, спецкурсів, аспірантських захистів... Солідна книга "Українське кіномистецтво", гонорар за яку слугує тепер невеличкою матеріальною підтримкою. Отож, сталося! Це раніше професор думав, що коли вийде на пенсію, станеться щось неймовірне. Дурниці! Літаки літають, потяги гудуть, буряки сапають, студенти заліки складають. А головне — Тарас Шевченко стоїть, як і стояв, навпроти Червоного корпусу університету. Зрештою, колись же в кожного має кінчатися ця метушня, що називається роботою. І навіщо вводити себе в оману, ніби ти виконуєш якийсь важливий обов'язок, без якого мало не загине все українське суспільство. А надто студентство. Перший час ловив себе на думці, що кудись треба йти, щоб не запізнитися. І йшов... Ішов вулицею, що веде до рідного факультету, Тільки на півдорозі згадував, що треба у протилежний бік. Далі став забувати про те, що в'язало його з попереднім буттям. Повністю урвалися всі нитки після одного казусу: зустрів колишню свою аспірантку, нині успішну доценткиню: "Що це ви зовсім пропали, Дмитре Івановичу? Хоча б зателефонували". Зателефонував. Дві-три банальні фрази. А тоді: "Вибачте, Дмитре Івановичу, син трубку вириває, терміново кудись має дзвінок зробити".

Нитки остаточно урвалися. Натомість наринули запитання, на які не було відповіді: як це так сталося, що усе, вчора високе, обов'язкове, невідкличне сьогодні видається таким вигаданим, штучним і неістотним? Піду краще в парк, до шахістів. Туди всі наші ходять після виходу на пенсію. Раніше в професора не було часу на таку розкіш, а тепер... Була неділя. У парку Шевченка людно: діти, няньки, пенсіонери, собаки. Сів на лаву навпроти пам'ятника поетові. Це святе. Професор ніколи не нехтував цим ритуалом, коли дозволяв його маршрут. Підвівшися, щоб рушати далі, поглянув на головний корпус: на риштуваннях рухалися постаті малярів, вони фарбували стіни й колони фасаду в густочервоний колір стиглої вишні. "А я казав — нічого не станеться". Професор завернув ліворуч, де на лавах довкола фонтану сиділи шахові фанати. Гру в шахи він поважав, але цю публіку недолюблював: вважав, занадто багато часу марнують, який краще було б пожертвувати на щось серйозніше. Недолюблював і через те, що серед цих шахових самоуків часом траплялися особи з брудними руками, нечесаними куделями на голові і синцями. Сів неподалік, щоб видно було маневри фігур, довгенько спостерігав за ними, потім несподівано підхопився і чомусь роздратований подався додому.

"Чого це я так? — картав себе дорогою. — Люди, як люди. Хіба що нігті не стрижуть та рідко голяться",

Зайшовши до хати, перебіг очима зсунуті в один куток меблі, стоси книжок, накриті газетами. бруд на підлозі... Ремонт! Він сам кілька днів тому ухопився за нього, як потопельник за корч. "Гарна пе-реключка, як раз для мене. Бо, як не зроблю ремонт, усе піде шкереберть. Це те, що треба; пісок, цемент, фарба, лак, плінтуси... Ого, як цікаво!"

— Пробачте, Дмитре Івановичу, як на мене, то на дорогий ремонт ви не потягнете, а на косметичний... порекомендую вам дуже совісну людину, — сказала сусідка Ніна. — Майор авіації у відставці, не літає по інвалідності. Отож і підробляє на

1 ... 6 7 8 ... 35
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тюті», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тюті"