Читати книгу - "Пеппі Довгапанчоха в Південних морях"

писарів, що записували всі відомості про дітей: скільки вони важать, як відповідають на запитання, чи вони вбогі і потребують одягу, яка в них оцінка з поведінки, чи мають вони вдома братів і сестер, яким теж треба одягу, ну і все інше, що хотіла знати панна Русенблюм. На столі перед нею стояла скринька з грішми й лежали цілі купи торбинок з цукерками, трикотажних штанців, шкарпеток і вовняних штанів.

— Діти, станьте в ряди! — крикнула панна Русенблюм. — У перший — ті, в кого немає вдома братів і сестер, у другий — ті, хто має одного брата чи сестру або двох, а в третій — ті, хто має їх більше як двох.

Панна Русенблюм любила в усьому лад, та й справедливо, що діти, які мали вдома багато братів і сестер, отримували більші торбинки цукерків, ніж ті, хто був у батьків сам.

І ось почався іспит. Ох, як тремтіли бідолашні діти! Бо ті, що не могли відповісти панні Русенблюм, спершу мусили ганебно стояти в кутку, а тоді йти додому без жодної цукерки для своїх менших братів і сестер.

Томмі й Анніка були добрими учнями, а однаково бант у Анніки тремтів, так вона хвилювалася, а Томмі, чим ближче надходила його черга, тим ставав блідіший. І саме тоді, коли він мав відповідати, в ряду, де стояли діти «без братів і сестер», почався якийсь рух. Хтось настійливо проштовхувався наперед. І це був не хто інший, як Пеппі. Вона відсторонила дітей біля столу й підійшла просто до панни Русенблюм.

— Вибач, але я спізнилася, — мовила Пеппі, — і не знаю, в котрому ряду стоять ті, в кого немає чотирнадцятьох братів і сестер, з яких тринадцятеро — малі бешкетники.

Панна Русенблюм глянула на неї дуже невдоволено.

— Стій тим часом тут, — мовила вона. — Та мені здається, що скоро ти перейдеш до тих, що ганебно стоять у кутку.

Писарі записали прізвище Пеппі й зважили її, щоб побачити, чи їй потрібна юшка. Проте виявилося, що для дармової юшки Пеппі треба було важити на два кілограми менше.

— Юшки ти не отримаєш, — суворо мовила панна Русенблюм.

— Щастить часом людям, — сказала Пеппі. — Тепер ще аби якось спекатися ласощів і штанців, то можна було б жити.

Панна Русенблюм не слухала її. Вона шукала в читанці якихось важких слів, щоб спитати в Пеппі, як вони пишуться.

— Слухай-но, дитино, — нарешті озвалася вона, — скажи мені, як ти напишеш «морська хвороба»?

— Залюбки скажу, — відповіла Пеппі. — «М-о-р-с-к-а х-о-р-о-б-а».

— Невже? — мовила панна Русенблюм. — А ось у читанці оці слова написані зовсім інакше.

— Це дуже добре, що ти хочеш знати, як саме я їх пишу, — мовила Пеппі. — Я ці слова завжди так писала, і ніякого лиха мені від того не було.

— Запишіть це, — наказала писарям панна Русенблюм і грізно стулила губи.

— Так, запишіть, — мовила Пеппі, — і догляньте, щоб у читанках якомога швидше виправили ці слова.

— Ну, дитино, — повела далі панна Русенблюм, — а тепер скажи мені таке: коли помер Карл Дванадцятий?

— Ой, а він також помер? — вигукнула Пеппі. — Просто біда, скільки тепер помирає людей. А я була певна, що він ніколи не помре, якщо не намочить ноги.

— Запишіть це, — крижаним голосом сказала писарям панна Русенблюм.

— Авжеж, неодмінно запишіть, — мовила Пеппі. — А ще запишіть, що як намочиш ноги, добре зразу ж поставити п'явки. І випити перед сном теплого гасу, він також дуже допомагає!

Панна Русенблюм похитала головою.

— Чому в коня кутні зуби горбкуваті? — спитала вона.

— Гм, а ти певна, що вони горбкуваті? — задумливо спитала Пеппі. — А втім, ти можеш спитати в самого коня. Він стоїть он там, — додала вона, показуючи на свого коня, прив'язаного до дерева, і вдоволено засміялася. — Як добре, що я його привела! А то б ти, мабуть, ніколи й не дізналася, чому в нього кутні зуби горбкуваті. Бо я, щиро казати, не маю про це ніякого уявлення. І питатися в коня теж не хочу.

Панна Русенблюм так стулила губи, що рот у неї став як тоненька рисочка.

— Нечувано! — пробурмотіла вона. — Просто нечувано!

— Ага, я теж так думаю, — задоволене сказала Пеппі. — Якщо я й далі так добре відповідатиму, то, мабуть, не уникну подарунка — якихось рожевих штанців.

— Запишіть це, — звернулася панна Русенблюм до писарів.

— Ні, не треба, — мовила Пеппі. — Штанці, властиво, найменше мене цікавлять. Я не їх мала на думці. Але можете записати, що мені потрібна велика торбинка цукерок.

— Ставлю тобі останнє запитання, — сказала панна Русенблюм якимось дивним, здавленим голосом.

— Шпар, — мовила Пеппі. — Мені подобається ця гра в запитання.

— Скажи мені таке: Пер і Поль мали поділити між собою торт. Коли Перові припала четвертина, то що дістав Поль?

— Кольку в животі, — відповіла Пеппі і обернулася до писарів. — Запишіть це, — поважно сказала вона. — Запишіть, що Поль дістав кольку в животі.

Панні Русенблюм нарешті урвався терпець.

— Я ще зроду не бачила такої тупої і невихованої дитини, — сказала вона. — Іди он до тих дітей, що ганебно стоять у кутку!

Пеппі слухняно пішла від столу, сердито бурмочучи сама до себе:

— Яка несправедливість! Я ж відповіла на всі запитання.

Ступивши кілька кроків, вона раптом щось згадала і знов проштовхалася до столу.

— Вибачте, — звернулася вона до писарів, — я забула сказати, яка я на зріст і який у мене об'єм грудної клітки. Запишіть. Не тому, що я хочу юшки, ні, але ж у ваших книгах має бути цілковитий порядок.

— Коли ти негайно не станеш у куток, то одній дівчинці зараз добре перепаде, — мовила панна Русенблюм.

— Бідна дівчинка! — вигукнула Пеппі. — Де вона? Пошліть її до мене, і я