Читати книгу - "Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)"

себе у цій новині, але зараз почувався надто спокійним, аби перейматися кошмаром вчорашнього дня. Перегорнув сторінку і продовжив читати новини свого міста. Там була ще одна. І добродій, знову відчувши головний біль, що крутився біля його ліжка, прочитав таку інформацію:

«Калі. 18 квітня. Надзвичайною несподіванкою для мешканців головного міста долини Кавка стало сьогодні побачити на центральних вулицях міста сотні сріблястих рибок близько двох дюймів завдовжки, що висипали повсюди».

20 квітня 1950 року,

«Ель Еральдо», Барранкілья

Убивця самотніх сердець

Коли Раймонд Фернандес і Марта Бек познайомились у Нью-Йорку кілька років тому, зародився один із тих полохливих романів, яким добре в убогих готелях, серед довгих поцілунків і кошмарів дуельних пістолетів. Марта і Раймонд (чудові імена для наступного роману дона Артуро Суареса) мусили дійти до того стану духовної чистоти, в якому їх заскочила поліція, завдяки ретельній перевірці взаємних почуттів, підтверджених спільними схильностями і спільними здатностями. Життя не було до них добрим. Воно було як пес на прив’язі перед входом до будинку, в якому вони жили, який удень показував їм гострі зуби люті і голоду, а вночі завивав, розтривоживши їхній сон, і годинами лякав, що зірветься з ланцюга. Таким було життя для Марти і Раймонда, двох коханців, які під час женихання, мабуть, не обривали ностальгійні ромашки, як головні герої романтичних романів, а стріляли кулеметними чергами по мурах дому, повторюючи класичний ритурнель: «Любить, не любить…»

Згодом, коли вони переїхали жити в квартирку, де був пес на прив’язі, то розвідали як підкидати трохи поживного палива тій любові, яка без цього чудодійного засобу врешті-решт охолола би через брак гарячої зупи в серці. Раймонд і Марта виявили вразливий бік однієї вдови, пані Джанет Флей, записаної до одного з тих меланхолійних клубів, що їх поетично називають клубами самотніх сердець. У пані Флей, здавалось, було те, чого не мали Марта і Раймонд, аби здолати пса, натомість їй бракувало того, що мали у надлишку вони в їхні ночі розділеного ложа і страху.

Справа зробилася серйозною, коли Раймонд увійшов у стосунки з удовою і запропонував їй обмін. Вона спомагатиме грошима, а він — дещицею тих незлічимих залюблених ключів, які вже всихали в його серці за браком миски бульйону. План був чудовим (принаймні в очах Раймонда) і поволеньки почав розгортатися, приводячи в рух свої незліченні таємні детальки, доки одного дня щось пішло не так, щось застопорило розроблений досконалий механізм — і Раймонд, і Марта, самі не знаючи як, опинились в тюрмі зі своїм коханням дуельних пістолетів, своїм псом і усім решта.

Ця сентиментальна історія на тому би й скінчилась, якби не Марта, самовіддана Марта, яка страждає на заразливу хворобу самотніх сердець і починає кокетувати з наглядачем тюрми Сінґ-Сінґ. Адвокат Фернандеса Вільям Рітчер добився, аби федеральний суддя Сильвестр Раян видав наказ habeas corpus[2], розпорядившись перевезти ув’язненого у Нью-Йорк, з огляду на те, що несподівані почуття, що їх Марта виказала своєму тюремному наглядачеві, стали для в’язня «психічною мукою», яка не фігурувала у вироку.

Однак цей переїзд (як сказано в телеграмі) не зміг послабити недугу Раймонда. Бачили, як він снує по камері, розмовляючи сам із собою, мордований спогадами про ті ночі в убогому готельчику, які тепер здаються йому щасливими, попри пса і попри мишей, які гризли собі передовицю під любовним ложем. «Убивця самотніх сердець», як тепер на нього кажуть, у нью-йоркській в’язниці перетворився на одного з членів цього клубу і попросив, аби йому провели ефективну терапію його недуги. Високовольтну терапію, яка, без сумніву, перетворить нинішнього плаксивого Раймонда на нового променистого Раймонда, коли тюремні службовці запустять дієвий механізм електричного стільця.

27 вересня 1950 року,

«Ель Еральдо», Барранкілья

Смерть — дама непунктуальна

Читаючи новину, що надійшла з Міддлсборо, штат Кентуккі, я пригадав гарну притчу про раба, який втік у Самарру, бо зустрів на базарі смерть і та зробила жест, який рабові видався «сигналом загрози». Через кілька годин господар раба, який, очевидно, був особистим другом смерті, зустрівся з нею і запитав: «Чому ти зробила загрозливий жест нині зранку, коли побачила мого раба?» І смерть відповіла: «То був жест не погрози, а здивування. Я здивувалась, побачивши його тут, бо ж нині увечері у нього призначено зустріч зі мною в Самаррі».

Ця притча певною мірою є іншою крайністю того, що два дні тому сталося в Міддлсборо, штат Кентуккі, з одним чоловіком, в якого того ранку було призначене побачення зі смертю; і через причини, які досі не вдалося з’ясувати, якраз смерть, а не чоловік, не з’явилась на зустріч. Бо Джеймс Лонґворт, 69-річний горянин, того дня встав як ніколи рано, скупався і зібрався як у дорогу. Потім ліг на своє ложе, заплющив очі і проказав усі, які знав, молитви, а в той час знадвору, прилипнувши до вікна, понад двісті людей дожидали оголошеного наперед прибуття невидимого корабля, який мав його забрати назавжди.

Очікування почалося три роки тому, якось уранці, коли горянин розповів за сніданком про свої сни і сказав, що в одному з них йому явилася смерть і пообіцяла прийти за ним о восьмій годині двадцять хвилин 28 червня 1952 року. Ця вістка розійшлася містом, потім округом, а згодом — цілим штатом Кентуккі. Рано чи пізно всі городяни мусили померти. Але смертність Джеймса Лонґворта з того дня стала інакшою, аніж його сусідів, бо він уже був смертним, що жив у людині, яка могла робити все, навіть сісти на дієту на основі сулеми — через впевненість у тому, що чесне слово смерті, дане настільки серйозно, не буде порушене після такого точного