Читати книгу - "Ген воїна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Євген кивнув. Аж раптом Женці стало так легко і весело, неначе за спиною виросли крила.
— Зніми шолом! — гукнула вона, перекрикуючи ревіння двигуна.
— Що? — Євген повернув ключа, і двигун змовк.
— Шолом зніми!
— А-а! — Євген розстібнув і зняв шолом.
Женька скинула свій, обхопила руками плечі Євгена, розвернула його, наскільки могла, до себе і з насолодою впилася у хлопцеві вуста.
Дід Свирид зустрів їх на галявині перед своїм куренем. Він, мабуть, звіддаля почув знайомий звук мотоцикла. Стояв і усміхався — здоровезний, кремезний. Сива борода та довге густе волосся, перехоплене мотузкою на потилиці, не додавали йому років, а робили молодшим.
— Ти диви, хто приїхав, а я думав, що ти вже забув про старого, — прокричав дід ще здалеку.
Євген спинився біля діда. Женька злізла з мотоцикла, і хлопець прихилив його до дерева. Дід обійняв Євгена за плечі, а потім розвернувся до дівчини.
— І що за красуню ти привіз? — звернувся дід до Євгена, одночасно грайливо вклоняючись Женьці. Та у відповідь зробила діду кніксен.
— Знайомся, діду, — це моя дружина.
Від цих слів Женька почервоніла, але промовчала, лише блимнула сердито у бік Євгена.
— Дружина — так дружина, — промовив дід, посміхаючись у вуса, — у вас, молодих, тепер усе простіше, ніж у нас було. І як же тебе, дівчино, звати?
— Женя, — промовила Женька, спостерігаючи, який ефект ці слова справлять на діда.
— Хто б сумнівався, — коротко засміявшись, промовив той. — Ходімо, чого це ми стали? А я неначе відчував, що гості будуть: нагодую вас сьогодні коропом. Я таких підсвинків звечора натягав, що ледь у пічку влізли.
Риба і справді виявилася смачнючою. Женьці здалося, що такої вона не їла ще ніколи. Можливо, винуватими у всьому були чари лісу і магія озера, можливо, через Євгена, який сипав жартами і веселив її та діда.
Потім вони на мотоциклі їздили дивитися греблю, яку побудували бобри на потічку, що впадав у озеро. Надвечір вона вперше в житті витягла на вудку здоровезного, як їй здалося, коропа, а коли дід пішов спати, вони купалися. Євген пригорнув Женьку і спершу обережно, а потім рішучіше поцілував у губи. Їхні тіла сплелися, кола на плесі виблискували у світлі місяця, де-не-де вистрибувала риба, але ці двоє вже нічого цього не бачили і не чули. Євген узяв Женьку на руки і поніс її до будинку, де на горищі вже чекало, заслане чистим рядном, пахуче сіно.
Женька сиділа на березі і дивилася на воду. Коли Євген заснув, вона раптом зрозуміла, що не може спати. Обережно спустилася з горища і прийшла сюди. У голові, неначе нав’язливі мухи, роїлися причепливі думки і ятрили мить щастя.
«І що тепер? — думала Женька. — Завтра повернемося у село, я ще кілька тижнів пробуду там на практиці. Потім повернуся до Києва. І все? Євген буде тут, зі своєю електрикою, мамою, старим мотоциклом і дідом Свиридом, а я там розбиратимуся з інститутом. Потім робота на залізниці. І все? Буду інколи проїздити повз ці місця і махати рукою до шлагбауму».
Женька навіть не вчула, як іззаду до неї підійшов Євген. І злякалася, коли він обережно обійняв її за плечі. Вона тихо заплакала, відхилилася назад і обхопила руками Євгенову шию.
— Ти чого? — не зрозумів той. — Чого ти плачеш?
— Я не хочу, щоб ця подорож закінчувалася.
Євген сидів у будці на переїзді і чекав, доки Женька проконтролює, як відкривається шлагбаум. За мить двері відчинилися, і дівчина зайшла, скинула пілотку, підбігла до нього і поцілувала в губи.
— Заждався мене?
— Та нічого, — хлопець відповів на поцілунок і провів рукою по волоссю дівчини. — Сядь. Є хвилина? Поговорити треба.
— Звісно, є! — Женька сіла на стілець поруч із Євгеном і посміхнулась. — Щось ти геть сумний, котику. Щось сталось?
Євген не знав, як розпочати розмову, розуміючи: тут має вагу кожне слово.
— Женю, — тихо почав він, — я увесь час хочу зрозуміти для себе: що буде далі?
— Коли далі? — Женька поцілувала Євгена у щоку і зазирнула йому в очі.
— Тобі практики залишилося три дні разом із сьогоднішнім. Я увесь час намагаюся поговорити із тобою про наше майбутнє, але ти, бачу, не хочеш цієї розмови.
Дівчина повільно встала і підійшла до вікна будки. Вона мовчала, тихенько постукуючи пальцями по підвіконню..
— Я все зрозумів, — приречено зітхнув хлопець, — ти їдеш від мене.
Женька рішуче обернулась, в її очах блищали сльози.
— А ти що пропонуєш? Залишитися тут довіку, дояркою, наприклад? — її голос бринів. — Чи, може, торгувати у сусідньому селі в магазині? Так? А тоді народяться діти, і ти їх возитимеш на своєму мотоциклі до школи за дванадцять кілометрів? А коли вони виростуть, продамо свиней і на ті гроші будемо намагатися пристроїти дітей хоч на когось вчитися у Ніжині?
— Навіщо ти так? — зірвалося у Євгена.
— А як? Як? Скажи мені, Женю, як ти собі бачиш наше майбутнє? Звісно, можна тут ще шлагбаум довіку відкривати.
Євген розумів, що будь-яке його необережне слово остаточно може їх розсварити, однак не стримався:
— Ні, звісно, краще поїхати до Києва! Я там влаштуюсь на будівництво цемент тягати, а ти будеш їздити в яскравому блакитному потязі. Ми наймемо оселю і всі гроші витрачатимемо на те, щоб її оплатити. Потім ти підеш у школу стюардес…
— Женю, припини, — дівчина затулила очі долонями і заплакала вголос.
— А чому ж! Це твоя мрія: закінчиш школу стюардес і полетиш у далекі краї. А там з часом знайдеш собі іншого, більш цікавого чоловіка, а я тягатиму цемент і бігатиму по дітей до садочка, а коли ти будеш вільна, ми будемо сидіти десь на десятому поверсі за зачиненими від
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ген воїна», після закриття браузера.