Читати книгу - "Майже ніколи не навпаки"

— Прошу пане, будьте такі ласкаві, але наш буковинський вуйко-ведмідь не любить розжареної ялиці.

— Як то? — питав здивований цісаревич.

— А так то! — Ананій дивився в широко відкриті очі вельможі. — Не любить — і фертик! {{ Фертик (діал.) — ось так, все. }} А я це знаю, то й цим користаю. Тешу гострий кіл із стовбура ялиці, кінець добре розжарюю на вогні, й підбираюся до вуйка. І вуйко на моє «як днювали?» каже «будьте здорові!» навіки. Головно — точно поцілити там, де треба.

— А де треба? — усміхався Франц-Фердинанд, озираючи притихлу свиту позад себе, що одностайно згідливо кивала головами в такт гуцулової розповіді, ніби підтверджувала правдивість його слів.

— О, ваша милість… Будьте такі ласкаві… я лише можу показати. А розказати навіть вам не вмію, — відповідав хитрий Ананій, втішаючись короткочасною і єдиною своєю вищістю над престолонаслідником. Бо, виявляється, є речі, яких навіть цесаревичі не знають, а простий Ананій, о! знає. — Можу вас узяти з собою в Бурчів, коли буде сезон. Там вуйки ходять попід ногами, аж часом заважають.

— А ти не принаджуєш Михайла на мертвечину? — без поспіху далі розпитував цісаревич. Аж його неспішності позаздрив старий, вічно заклопотаний і у вічних роботах Чев'юк. — На здохлу шкапу або молоде ярча не дуриш? Покладеш обдерту тушу під дерево, а сам залізеш наверх, а потому зверху у голову «пук» із рушниці порохом — і нема вже михайлика?

— Ваша милість… — Ананій довго дивився на молодого цісаревича, ніби вагався, чи казати йому, чи ні, те, що думав старий мисливець. Проте, повагавшись іще якусь мить, сказав тихо, але упевнено: — Я би був шахравим чоловіком, коли б так дурив бідну тварину! Будьте ласкаві, але Ананій Чев'юк шахрайства не любить. Залізти наверх смереки й поцілити звідти в голову обдуреному ведмедеві — штука не дуже хитра. А як ідеш отако з розжареним колом просто на вуйка і дивишся йому в очі — це діло… Або я — або вуйко. Так що вибачайте, ясний пане… — Відповів на те Ананій, низько поклонившись перед його світлістю, а тоді натягнувши на голову капелюх.

…Мисливська хіть від діда й батька передалася й Андрієві.

Павло ж з Оксентієм до полювання були байдужі. Але на перший клич батька всі четверо чоловіків обійдуть-облазять близькі й далекі довколишні гори-доли, щоб вернутися домів утомленими й ситими.

Один — пригодами,

інший — враженнями,

третій — здобиччю,

а найстарший — ситий усім одночасно.

А Василині що? Василині добре. Коло тата навіть великі діти стають або малими, або іншими. Скільки того життя, щоби чоловікам про життя-буття по-чоловічому поговорити та порадитися, як не коло вечірньої ватри в лісі та ще без бабського вуха?

Ще коли б у неї такі невістки були, як сини її солодкі! А то ж не невістки — а холєра знає, що за насіння!

Доцька — та, мов крілиця, з Павлом награтися ніяк не може. Все кітна ходить, дітей плодить. А ти, Павле, думай, як ті діти прогодувати.

Ну, доглядала невістка бідного Василининого Дмитрика до смерті, нічого не скажеш. Що правда — то не брехня.

Але що, вона, Василина, вона! мама!!! була би не так само виносила з-під нього нужду, чи гидувала б його відхаркані тельбухи відмивати з хустинок, як те робила Доцька?!

Ні, бо Павло став руба, як ніколи до цього. Мало не до бійки дійшло, коли Чев'юки всі в один голос сварилися, хто має дотримувати Дмитрика.

А Дмитрик, який він не був слабонький, а сам сказав: «Тату… простіть мене… подаруйте мені цю провину, тату… але я буду вмирати в Павла. І більше ні в кого».

Вона, Василина, лише сплеснула на те руками, а далі, більше про людське око, аніж насправді, билася кулаками в голову, час від часу приказуючи: «Ой, нуждочко моя гірка… за що на нас таке горе?»

Кирило на таке Дмитрикове прохання голосно крицьнув зубами, але перечити не посмів.

А вночі кілька разів гупнув Василину кулаками в плечі, чого не робив зроду:

— Що за погана така кров твоя, жінко, що син навіть перед смертю це чує!

А що поганого в її крові, коли вона просто недолюблює Доцьку? Коли вона просто не хотіла, щоб невістка збиткувалася над бідним Дмитриком у його слабості? Ото й усе Василинине поганство! Тому й стала рогом проти того, щоб Дмитрика забирав Павло. Мало що могла підсипати каліці в їжу невістка, щоб швидше збутися його із своїх плечей? Хіба знала Василина наперед, як Доця буде обходитися з її нещасним сином?

Але відтоді, як Доцька навмисне обходила Дмитрика, наче рідного, дужче не злюбила старшу невістку.

А Оксентієва Єлена ще більше жару свекрусі за душу засипала. Та курва. Бо до чужого чоловіка буйну кров має. І коли їй приходить хіть, лишає господарку, діти й валандається з тими, що плоти-дараби по Черемошу гонять. Валандається доти, доки не виловить її Оксентій десь у корчмі чи в такої самої, як вона, ґаздиньки, та не порахує їй добре ребра батогом, наче норовистій худобині.

Щоправда, видно, всідається в жилах на дно і Єленина кров, бо ондечки за два роки вчинила Оксентієві троє дітей нарешті. А тепер позирає, чи Кирило не обдумається додати їм до волів та коней букових лісів та ґрунту. Ага! Розбіглися тато з мамою переписувати на пусте насіння своє добро, нажите тяжким мозолем. Най ще чекають! Василині самій ґрунтів треба.

Та й найкращі ґрунти вже Павлові. Кирилові з Василиною в Павла та Доцьки дні свої доживати, хоч і псяча то кістка та Доцька.

А про Андрійчикову молодицю можна би й не говорити. Прийшла мало не з голою задницею на все його багатство. Що? З подушок і ліжників та двох телиць з п'ятьма кітними вівцями, що привела з собою Андрієва Настуня, складешся на ґаздівство таке, як у людських дітей?!

Але Василина таки вмовила Кирила відписати Андрійчикові те майно, що мало належати Дмитрикові, земля йому пером.

Андрійчик — Василинине коко. Писанка великодня. Він — дитя дурної крові Василининої.

Павло, Оксентій і Дмитрик родилися — як робилися: звично. Шлюбній жінці що треба? Добре спати