Читати книгу - "Зоряні кораблі"

є надія в майбутньому оволодіти їхніми осередками. Шукати їх слід поблизу складчастих гір, що поступово піднімаються, та вулканічних місцевостей, ось як тут, на Тихому океані… Можливо, що під час найбільшого розвитку глибинних ланцюгових реакцій на поверхню прориваються дужі випромінювання, за якими можна відшукати зону атомного розпаду.

Але ж, у такому випадку, в минулі геологічні епохи ці випромінювання могли надзвичайно впливати на живе населення планет у місцях, де відбувалось утворення складок і гір…

Давидов згадав про велетенське кладовисько кісток вимерлих ящерів, яке він досліджував у Середній Азії, марно намагаючись якось пояснити нагромадження решток мільйонів ящерів у одних і тих самих місцях.

Інстинктом вченого він відчував важливість своїх здогадів. Поринувши в думки, він не помітив плину часу і, тільки випадково глянувши на годинника, зрозумів, що проґавив обід, і вилаявся.

Розділ другий

ЗОРЯНІ ПРИХІДЦІ

Шатров зупинився перед дверима із скляною дощечкою: «Завідуючий відділом проф. І. А. Давидов», переклав у другу руку велику коробку, хитро усміхнувся й постукав. Низький голос невдоволено гаркнув: «Зайдіть!» Шатров увійшов до кабінету, за звичкою швидко, трохи зігнувшись і поблискуючи спідлоба очима.

— Оце так зустріч! — схопився господар, що сидів над рукописом. — Аж ніяк не чекав! Скільки років, любий друже!

Шатров поставив коробку на стіл, друзі міцно обнялися й розцілувалися.

Сухорлявий, середній на зріст Шатров здавався зовсім низеньким поряд із кремезною постаттю Давидова. Багато в чому друзі були протилежні. Величезний на зріст і атлетичної будови Давидов здавався дещо забарнішим і добродушнішим проти нервового, швидкого і похмурого приятеля. Обличчя Давидова з гострим, неправильним носом, з похилим чолом під шапкою густого волосся, нічим не нагадувало обличчя Шатрова. І тільки очі обох друзів, світлі, ясні й проникливі, були схожі в чомусь, що не впадало миттю в око, — мабуть, в однаковому виразі напруженої думки й волі, притаманному обом.

Давидов посадовив Шатрова, обидва закурили й почали жваво ділитися враженнями, які назбиралися за кілька літ і про які не згадували в листах. Нарешті Давидов погладив пальцями за вухом, підвівся і дістав із пальта, що висіло в кутку, чималий пакунок. Розгорнув його і поклав перед Шатровим.

— Слухайте-но, Петровичу, маєте оце з’їсти… Не сперечатись! — раптом цитькнув він на заперечний рух Шатрова, й обидва розсміялися.

— Точнісінько, як у сороковому! — повеселішав Шатров. — Знову забули з’їсти! Попаде?

Давидов зайшовся реготом:

— Попаде, якщо додому принесу. Будь ласка, допоможіть, «як у сороковому».

— Та ми його зараз! — Шатров простягнув руку. — Ок!

— Ну, звичайно, і «ок» цей, як колись! Дуже приємно чути!.. Слухайте, Олексо Петровичу, ходімо в музей, покажу цікаві новини… Є для вас робота. Таких звірів викопали!..

— Ні, Ілле Андрійовичу, у мене дуже важливе діло. Треба добряче нам помізкувати, потрібна ваша голова. Вона працює добре, без промаху.

— Цікаво! — Давидов провів пальцем по останньому рядку рукопису і склав списані аркуші. — До речі, листа вашого отримав тиждень тому і ще не зібрався відповісти. Не схвалюю…

— Не схвалюєте моїх скарг? Життєва мить важка! — трохи зніяковів Шатров. — Я запозичив у вас одну філософську ідею, яка часто мені допомагає. Та, щоб застосовувати її, треба мати певну силу духу. А буває, що ослабнеш…

— Яку там ідею? — здивовано спитав Давидов.

— її можна висловити одним-єдиним магічним словом «ніщо». Мені так часто бракувало вашого «ніщо» у воєнні роки…

Давидов зареготав і, віддихавшись, ледве вимовив:

— Саме «ніщо»! Будемо працювати далі. Воно, звісно, буває важко. Наука наша дуже морочлива — тут і розкопки, і величезні колекції, і складна обробка, а працівників надто мало. Доводиться непродуктивно витрачати час на дрібниці… Проте у вас же була важлива розмова, а я відхилився.

— Розмова буде незвичайна. У мене в руках— неймовірне, таке неймовірне, що я нікому, крім вас, не наважився б сказати про нього.

Настала черга й Давидову виказати нетерпіння. Шатров хитро усміхнувся, як тоді, коли входив до кабінету, і, розгорнувши свій пакунок, вийняв із нього велику кубічну коробку з жовтого картону, оздоблену китайськими ієрогліфами і поштовими штемпелями.

— Чи пам’ятаєте Тао Лі, Іллє Андрійовичу?

— Аякже! Де молодий китайський палеонтолог, дуже був здібний. Убитий тисяча дев’ятсот сорокового року фашистськими бандитами, коли повертався з експедиції. Загинув за вільний Китай.

— Цілком правильно. Я описав деякі його матеріали, листувався з ним. Він збирався приїхати до нас… Так ми й не зустрілися! — зітхнув Шатров. — Коротше кажучи, із своєї останньої експедиції він прислав мені пакунок з надзвичайно цікавою річчю. Ось цей пакунок, на столі. В ньому була коротенька записка з обіцянкою детального листа, написати якого йому не пощастило. Його вбито в Сичуані, дорогою в Чунцін.

— А де він був в експедиції? — спитав Давидов.

— У провінції Сікан.

— Ого! Далеко забрався!.. Стривайте — це гірський вузол на східному кінці Гімалайської дуги, між нею і Сичуанськими горами… Таж знаменитий Кам, куди прагнув Пржевальський, — це теж там!

Шатров схвально глянув на друга:

— У географії з вами, далебі, не позмагаєшся! Я тільки з картою в руках розібрався. Кам — це північно-західна частина Сікану, і, між іншим, Тао Лі провадив дослідження саме в Камі, на його сході, в районі Ень-Да.

— Зрозуміло, зрозуміло. Показуйте, що у вас таке. Звідти можна чекати чого завгодно!

Шатров вийняв з коробки щось загорнене в кілька шарів тонкого паперу, розгорнув і подав Давидову уламок твердої викопної кістки, на перший погляд, позбавленої будь-якої форми.

Давидов покрутив разів зо два важкий світло-сірий шматок і сказав:

— Уламок потиличної частини черепа великого хижого динозавра.[8]Що ж тут такого дивного?

Шатров мовчав. Давидов іще раз оглянув кістку і раптом щось невиразно вигукнув. Поклавши уламок на стіл, він похапцем узяв із жовтої полірованої скриньки бінокулярну лупу, висунув плече штатива, прикріпив тубус. Широка професорова спина зігнулася над приладом, він припав очима до подвійного окуляра, сунув під лупу свої великі руки із затиснутою в них кісткою динозавра. Деякий час у кабінеті панувало мовчання. Шатров черкнув сірником. Давидов підвів од бінокуляра розширені з подиву очі:

— Неймовірно! Не можу знайти пояснення! Череп пробито наскрізь у самій товщі кістки. Отвір такий вузький, що його не могли пробити ріг чи зуб якоїсь тварини. Коли б це була хвороба — некроз, костоїда, — тоді краї мали