Читати книгу - "Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону"

Подібно малася справа з піхотинським вишколом. Тут наша перевага над німцями була цілком уже очевидна. Ми ж перейшли в Гайделяґрі добру, 3-місячну, піхотинську школу, а німці приходили до фрайманської СС Касерне лиш, як рекрути.

Та мабуть, при тодішній системі, й найбільші наші успіхи не змогли б захоронити нас перед злим трактуванням, а то й шиканами, якби не наша команда.

Це були: в адміністративно-організаційному відношенні, згадуваний гавптштурмфюрер Віртес, а в чисто вишкільному — десятник Гольткампф.

Перший, прямо захопився справою формування українського «фляку». Спеціяльно добре жив з нашою молоддю, з якої майже всі були або абітурієнтами, або учнями вищих кляс ґімназії. Ніколи не натякав на урядові чи нац. — соціялістичні теми, але старався сприйняти якнайбільше відомостей про все українське. Наші справи перед місцевими військовими властями заступав так уперто й щиро, що стягнув на себе нехіть місцевих старшинських кіл. Не без того, щоб і вони не вплинули на його перенесення від нас, що сталося в половині лютого 1944 р. Ставилися Віртесові закиди із нашої ж таки сторони, що він розвів протекціонізм, обкружився самими підхлібниками, не мав фахового знання і т. д., але це речі, які мусіли б бути спершу доказані. У зв'язку з цим не можна не сказати декількох слів про наших українських старшин у СС Касерне. Це було кількох старшин австрійської, української, польської та совєтської армій. У нашій батерії пор. Темник, у середній сот. Ф.Фрайт. Вони були передбачені командири батерій. Всі вони тоді ще не мали відповідних німецьких степенів, а перебували на правах «Фюреранвертерів».[23] Треба однак завважити, що це були старшини дуже вартісні, між іншим один поручник польської тяжкої протилетунської артилерії. Виїмки — це були 2–3 особи, але були. Напр., був. лейт. сов. армії Кошлак… здезертирував таки з Фрайману, не вернувся з відпустки. Наші взаємини з старшинами були дуже сердечні. Правда, нераз так було, що ми воліли б бачити більше незнання, чи «службовости», але твердішої постави супроти німецьких підстаршин та такої бойовости, як ми її привикли бачити. Під цим оглядом 3/4 наших старшин грішило. Були й інтриґи, особистого й партійного характеру. Вони дійсно не варті, щоб над ними розводитися, тим більше, що думки про їх причини та перебіг були дуже поділені. Стверджую тільки, що загал вояцтва дивився на ті речі з щирим обридженням.

Під час нашого побуту в СС Касерне припали теж українські та латинські Різдвяні Свята. Ми використали одні й другі, бо вільно було обидва рази, на латинські свята дістали ми приписовий приділ, а на наші — «дарунки» з Галичини та «Зондерцутайлюнґ».[24] На Св. Вечір організовано було спеціяльну вечерю в тодішній підстаршинській кантині (де пізніше наші Ді Пі переходили скринінґову комісію), на яку зібралися всі галицькі вояки, німецькі вишкільні сили, капітан Віртес, та командир місцевого дивізіону, штурмбанфюрер Дірнагель, як відпоручник командира запасного полку «фляку». Виступав наш хор, який стояв тоді на доволі високому рівні. Свята перейшли в приємній атмосфері, хоч дуже, дуже іншій від традиційної.

Взагалі релігійна справа була у нас наладнана добре. Ходження до церкви в неділю (це була тоді та сама Капуцінеркірхе, що по війні) належало до служби, хоч були можливості до викрутів. Декілька разів відправляв наш капелян, о. Левенець, Богослужбу таки в касарнях (у залі в «вежі»). Таким чином, гр-кат. Служба Божа була першим християнським обрядом, відновленим на СС Касерне, святині націонал-соціялістичного неопоганства. Релігійне наставлення українського загалу було нераз предметом кпинів, чи дотинків, зі сторони німців. Підчас коли вискоки рівних нам ми присікали з місця дуже енерґійно і звичайно, нечемно, тяжче було з такими справами, як напр., виступ нашого к-ра батерії поручника (оштуф) Тайдіґсмана на батерійній збірці, де він кпив собі з віри взагалі та розпитував своїх «ґаліцієрів», чи і чому вони вірять. Цей же Тайдіґсман, переходячи через кімнати в часі, коли батерія була на вправах, позривав зі стін образи святих, які були очевидно, лиш по галицьких кімнатах.

У Мюнхені видно було вже війну зблизька. Хоч збомбардованих дільниць ще не було, лиш тут, чи там, розвалена кам'яниця, а за нашої тут присутности взагалі налетів не було, алярм був кілька разів, бодай два рази денно. Тоді треба було на ґвалт вбиратися, хапати кріс і торністру та летіти коміть головою, чи то в ліс, чи то в «Шплітершуцґрабен».[25] Під час служби, охороняти промислові об'єкти в місті, чи околиці, до того завжди напоготові стояли авта; така їзда, в переладованому, критому вантажному авті, без світла вночі, безлюдними вулицями міста, при акомпаньяменті сирен (бо у нас поготівля передавалося телефонічно), мала часом характер дійсно, як казали німці, «толлє фарт».[26]

У вільний час (субота пополудні та неділя) все, що жило, летіло що сил до міста. А Мюнхен мав чим тоді захопити, не так, як в 1945-48 рр. Пхалися отже всі до тих самих срібнобілих автобусів, що від літа 1945 возили діпістів, і мчали до «Данціґер Фрайгайт», теперішнього «Файліч-пляцу». Звідтам дорога стояла вже отвором у всі кінці міста. У пханні в автобуси мало наше товариство велику вправу, що страшенно злостило німців, які висловлювали про нас усякі недуже похлібні уваги «штур, ві панцер»[27] (це ще один з дуже, дуже делікатних).

У місті кіна, реставрації та бари брали в свої обійми братію. Про куховарські вмілості баварців ми були від початку дуже низької думки. І справді, тоді загальною мюнхенською потравою були «Мушельфляйш і гемізе» (популярні «жабі очка») та «12-процентіґес бір» — 2 проценти алькоголю, 10 % «Бедінунґсцушляґ»,[28] одне і друге — рішуче замало для вибагливого галицького піднебіння. Хоч, ясна річ, існували способи дістати й карткові страви і, щедрі галичани, що з маркою не числилися, робили з тих метод часто ужиток. Барів та каварень було в місті повнісенько, з більше нами відвідуваних назву «Дінцеркеллєр», кафе Одеон, Гофґартен кафе, та багато інших, зрештою спритні хлопчиська повишукували для себе й дійсні «штамльокалі», де, як елемент добре платячий, були мило (як на авслендерів) бачені та радо обслуговувані.

Це, що я згадав спершу про реставрації та каварні, не має означати що добровольці не інтересувалися культурними та мистецькими установами Мюнхену. Можна було зустрічати галичан і в опері, і в театрах. Дойче Музеум не був тоді паскарським осередком, а що бодай у двох третинах було повно експонатів. Там часто можна було бачити наших стрільців. З природи речі відвідували Армемузеум. Дуже часто лазили, як