Читати книгу - "Людина-амфібія"

— Прокляття! — пробурмотів Зуріта, підбиваючи пальцями знизу догори свої пухнасті вуса. — У затоці — морський диявол, над затокою — бог. Чи не вважаєш ти, Бальтазаре, що диявол і бог можуть допомагати один одному?

— Я вважаю, що нам слід би забиратися звідси якнайшвидше, доки наш мозок ще не зсівся, як кисле молоко, від усіх цих чудес.

— Чи бачив ти сам когось із людей, зцілених Сальватором?

— Так, бачив. Мені показували людину з поламаною ногою. Побувавши у Сальватора, ця людина бігає, як мустанг. Ще бачив я індіанця, якого воскресив Сальватор. Усе село стверджує, що цей індіанець, коли його несли до Сальватора, був холодним трупом — череп розкраяний, мозок зовні. А від Сальватора він прийшов живий і веселий. Одружився по смерті. Гарну дівчину взяв… І ще я бачив дітей індіанців…

— Отже, Сальватор приймає в себе сторонніх?

— Лише індіанців. І вони йдуть до нього звідусіль: з Вогняної Землі й Амазонки, з пустелі Атаками й Асунсьйона.

Діставши від Бальтазара ці відомості, Зуріта вирішив поїхати до Буенос-Айреса.

Там він довідався, що Сальватор лікує індіанців і користується серед них славою чудотворця. Звернувшись до лікарів, Зуріта дізнався, що Сальватор талановитий і навіть геніальний хірург, хоч людина з великими дивацтвами, як багато хто з видатних людей. Ім’я Сальватора було широко відоме серед наукових кіл Старого і Нового Світу. В Америці він уславився своїми сміливими хірургічними операціями. Коли становище хворих вважали за безнадійне і професори відмовлялися оперувати, викликали Сальватора. Він ніколи не відмовлявся. Його сміливість і спритність не мали меж. Під час імперіалістичної війни він був на французькому фронті, де оперував майже виключно череп. Багато тисяч людей завдячують йому своїм поверненням до життя. Після укладення миру він поїхав на свою батьківщину, в Аргентіну. Лікарська практика і вигідні земельні спекуляції принесли Сальваторові величезне багатство. Він купив велику ділянку землі поблизу Буенос-Айреса, обгородив її височенним муром — одне з його дивацтв — і, оселившись там, облишив будь-яку практику.

Він займався тільки науковою роботою у своїй лабораторії. Тепер він приймав і лікував індіанців, що звали його богом, який зійшов на землю.

Зуріті пощастило дізнатися про ще одну подробицю з життя Сальватора. Там, де тепер розташувалися величезні володіння Сальватора, до війни стояв невеличкий будинок з садком, так само обгороджений кам’яним муром. Весь час, поки Сальватор був на фронті, цей будинок стерегли негр і кілька величезних собак. Жодної людини не впускали у двір ці непідкупні вартові.

Останнім часом Сальватор оточив себе ще більшою таємницею. Він не приймає в себе навіть колишніх університетських товаришів.

Узнавши все це, Зуріта вирішив:

«Якщо Сальватор лікар, він не має права відмовитися прийняти хворого. А чому б мені й не захворіти? Я проникну до Сальватора, вдаючи хворого, а потім побачимо».

Зуріта рушив до залізних воріт, що захищали володіння Сальватора, і почав стукати. Стукав довго і вперто, але йому ніхто не відчиняв. Розлютований Зуріта взяв великий камінь і заходився гамселити ним у ворота, здійнявши такий грюкіт, що міг би збудити мертвих. Далеко за муром загавкали собаки, і нарешті вічко в дверцях трохи відтулилося.

— Що треба? — запитав хтось каліченою іспанською мовою.

— Хворий, відчиняйте мерщій! — відповів Зуріта.

— Хворі так не грюкають, — спокійно відповів той самий голос, і у вічку показалось чиєсь око. — Лікар не приймає.

— Він не сміє відмовитись допомогти хворому! — обурювався Зуріта.

Вічко затулилося, кроки віддалились. Тільки собаки продовжували шалено гавкати.

Зуріта, вичерпавши увесь запас лайки, повернувся на шхуну.

Поскаржитися на Сальватора в Буенос-Айрес? Але ж це нічого не дасть. Зуріту аж трясло від гніву. Його пухнастим чорним вусам загрожувала серйозна небезпека, бо, розлютившись, він раз у раз смикав їх, і вони позвисали вниз, як стрілка барометра, що показує низький тиск.

Поволі він заспокоївся і почав обмірковувати, що йому далі робити.

В міру того як він думав, його брунатні від загару пальці все частіше підбивали догори розкуйовджені вуса. Барометр ішов угору.

Нарешті Зуріта вийшов на палубу і несподівано для всіх дав наказ підняти якір.

«Медуза» вирушила до Буенос-Айреса.

— Гаразд, — промовив Бальтазар. — Скільки часу змарновано. Дідько б його вхопив, цього диявола, разом з богом!

ХВОРА ВНУЧКА

Сонце пекло немилосердно. Курною дорогою, вздовж густих ланів пшениці, кукурудзи і вівса, йшов старий, виснажений індіанець. Одяг його був подертий. На руках він ніс хвору дитину, прикриту від сонця старенькою ковдрою. Очі дитини були напівзаплющені. На шиї виднілась величезна пухлина. Час від часу, коли старий оступався, дитина хрипко стогнала і трохи розплющувала повіки. Старий зупинявся і дбайливо дмухав на дитяче личко, щоб освіжити його.

— Тільки б донести живою! — прошепотів старий, прискорюючи ходу.

Підійшовши до залізних воріт, індіанець переклав дитину на ліву руку і вдарив правою в залізні двері чотири рази.

Вічко у хвіртці відтулилося, чиєсь око промайнуло в отворі, зарипіли засуви, і хвіртка розчинилася.

Індіанець боязко переступив поріг. Перед ним стояв одягнений у білий халат старий негр із зовсім білим кучерявим волоссям.

— До лікаря, дитина хвора, — промовив індіанець.

Негр мовчки кивнув головою, замкнув двері і знаком запросив іти слідом за ним.

Індіанець оглянувся. Вони були у невеличкому дворі, вимощеному кам’яними плитками. Цей двір був оточений з одного боку високим надвірним муром, а з другого — трохи нижчим муром, що відгороджував двір від внутрішньої частини садиби. Ні трави, ні кущика зелені — справжнє тюремне подвір’я. У кутку подвір’я, біля воріт другого муру, стояв білий будинок з великими, широкими вікнами. Коло будинку на землі розташувались кілька індіанців — чоловіків і жінок. Багато хто з них був з дітьми.

Майже всі діти мали цілком здоровий вигляд. Деякі з них бавилися черепашками в «чіт і лишка», інші мовчки борюкалися — старий негр з білим волоссям суворо стежив за тим, щоб діти не галасували.

Старий індіанець покірно сів на землі у загінку біля будинку і почав дмухати на нерухоме, посиніле личко дитини. Поруч з індіанцем сиділа стара індіанка з розпухлою ногою. Вона глянула на дитину, що лежала на колінах в індіанця, і спитала:

— Дочка?

— Онука, — відповів індіанець.

Похитавши головою, стара жінка сказала:

— Болотяний дух увійшов у твою онучку. Та він дужчий за злих духів. Він вижене болотяного духа, і твоя онучка одужає.

Індіанець ствердно кивнув головою. Негр у білому халаті обійшов хворих, подивився на дитину індіанця і показав на двері будинку.

Індіанець увійшов до великої кімнати з підлогою із кам’яних плит. Посеред кімнати стояв вузький довгий стіл, покритий білим