Читати книгу - "Мертві душі"

п'ять-шість беріз невеликими купами де-не-де підносили своє дрібнолисте, ріденьке верховіття. Під двома з них було видно альтанку з плоским зеленим куполом, дерев'яними голубими колонами й написом "храм самотніх роздумів", трохи нижче ставок, укритий зеленню, що, зрештою, невдивовижу в аглицьких садах російських поміщиків. Під цією горою, і почасти на самому схилі, темніли вздовж і впоперек сіренькі рублені хати, які герой наш, невідомо з яких причин, ту ж хвилину почав рахувати й нарахував понад дві сотні; ніде між ними ані деревця, чи якої-небудь зелені; скрізь визирали самі тільки бруси. Краєвид оживляли дві молодиці, що, мальовничо підібравши спідниці й підтикавшись з усіх боків, брели по коліна в ставку, тягнучи за дві дерев'яні жердини подертий волок, де заплуталось два раки та блищали спіймані плітки; молодиці, здавалось, були між собою в сварці, і за щось перекидалися лайкою. Віддалік осторонь темків якимсь нудно-синюватим кольором сосновий ліс. Навіть сама погода дуже до речі прислужилась: день був і не ясний, і не похмурий, а якогось світло-сірого кольору, який буває тільки на старих мундирах гарнізонних солдатів, цього, зрештою, мирного війська, хоча трохи нетверезого в недільні дні. Для довершення картини не бракувало й півня, провісника мінливої погоди, який, незважаючи на те, що голова продовбана була аж до самого мозку дзьобами інших півнів у відомих справах залицяння; горлав дуже голосно і навіть лопотів крилами, обсмиканими, як старі рогожки. Під'їжджаючи до двору, Чичиков помітив на ґанку самого хазяїна, що стояв у зеленому шалоновому сюртуку, приставивши руку до лоба, як зонтик над очима, щоб роздивитися краще на під'їжджаючий екіпаж. В міру того, як бричка наближалась до ґанку, очі його веселішали і посмішка розсувалася більше й більше.

"Павле Івановичу!" скрикнув він нарешті, коли Чичиков вилазив з брички. "Насилу ви таки нас згадали!"

— Праворуч, — сказав мужик. — Це буде тобі дорога в Маніловку, а Заманіловки ніякої немає.

Обидва приятелі дуже міцно поцілувались, і Манілов повів свого гостя в кімнату. Хоч час, протягом якого вони проходитимуть сіни, передпокій і їдальню, трохи закороткий, але спробуємо, чи не встигнемо як-небудь ним скористуватись і сказати дещо про господаря дому. Тут автор мусить признатися, що такий задум дуже трудний. Далеко легше змальовувати характери великого розміру: там просто кидай фарби з усієї руки на полотно, чорні пекучі очі, навислі брови, перерізаний зморшкою лоб, перекинутий через плече чорний або червоний, як жар, плащ, і портрет готовий; але ось оці всі панове, яких багато на світі, які з вигляду дуже схожі між собою, а тимчасом як придивишся, побачиш багато невловимих особливостей — оці панове страшенно трудні для портретів. Тут доведеться дуже напружувати увагу, поки примусиш перед собою виступити всі тонкі, майже невидимі риси, і взагалі далеко доведеться заглиблювати вже удосконалений в науці випитування погляд.

Тільки Бог хіба що міг сказати, який був характер Манілова. Є рід людей, відомих під іменем: люди так собі, ні се ні те, ні в городі Богдан ні в селі Селіфан, за словами приказки. Може, до них слід прилучити й Манілова. З вигляду він був чоловік показний; риси обличчя його були не позбавлені приємності, але в цю приємність, здавалось, занадто було передано цукру, в манерах і зворотах його було щось запобігаюче прихильності - й знайомства. Він посміхався знадливо, був білявий, з голубими очима. В першу хвилину розмови з ним не можеш не сказати: яка приємна й Добра людина! У наступну хвилину нічого не скажеш, а в третю скажеш: чорт знає що! і відійдеш геть далі; коли ж не відійдеш, то відчуєш нудьгу смертельну. Від нього не діждешся ніякого живого або хоч би зарозумілого слова, яке можеш почути майже від усякого, коли торкнешся дошкульного для нього предмета. У всякого є свій запал: у одного запал звернувся на хортів; другому здається, що він великий любитель музики й напрочуд відчуває всі глибокі місця в ній; третій митець усмак пообідати; четвертий зіграти роль хоч на вершок вищу від тієї, яка йому призначена; п'ятий, з бажанням більш обмеженим, спить і марить про те, як би пройтись на прогулянці з флігель-ад'ютантом на показ своїм приятелям, знайомим і навіть незнайомим; шостий уже обдарований такою рукою, яка відчуває надприродне бажання заломити ріжок якому-небудь бубновому тузові або двійці, тоді, як рука сьомого так і поривається навести де-небудь порядок, підібратися ближче до особи станційного доглядача, або ямщиків — словом, у всякого є своє, але в Манілова нічого не було. Дома він говорив дуже мало і здебільшого міркував і думав, а про що він думав, теж хіба що Богові було відомо. Господарством не можна сказати, щоб він клопотався, він навіть ніколи не їздив на поля, господарство йшло якось само собою. Коли прикажчик казав: "добре б, пане, те й те зробити"; "атож, непогано", відповідав він, звичайно курячи люльку, курити яку набув звичку, коли ще служив у армії, де вважався за найскромнішого, найделікатнішого і найосвіченішого офіцера, "таки справді непогано", повторював він. Коли приходив до нього мужик і, почухавши рукою потилицю, казав: "Пане, дозвольте відлучитись на роботу, на подать заробити"; "іди", казав він, курячи люльку, і йому навіть на думку не спадало, що мужик ішов пиячити. Іноді, дивлячись з ґанку на подвір'я і на ставок, говорив він про те, як би добре було, коли б узяти від будинку та й провести підземний хід, або через ставок збудувати кам'яний міст, на якому були б по обидва боки крамниці, і щоб у них сиділи купці й продавали усякий дрібний крам, потрібний для селян. При цьому очі його ставали надзвичайно солодкі і обличчя набувало дуже задоволеного виразу, а втім, усі ці прожекти так і закінчувалися самими тільки словами. В його кабінеті завжди лежала якась книжка, з закладкою на 14 сторінці, яку він постійно читав уже два роки. У домі його чогось завжди бракувало: у вітальні стояли прекрасні меблі, обтягнуті пишною шовковою матерією, яка, певно, коштувала дуже недешево; але на два крісла її невистачило, і крісла стояли обтягнуті просто рогожею; господар, правда, протягом кількох років щоразу застерігав свого гостя словами: не сідайте на ці крісла, вони ще не готові. А в іншій кімнаті то й зовсім не було меблів, хоч і говорилося в перші дні по одруженню: "серденько, треба буде завтра поклопотатись, щоб у цю кімнату хоч на час поставити меблі". Увечері подавався на стіл дуже розкішний свічник із