Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

щоб не надто з'їхати з глузду. Перепрошую, з курсу. Зісковзуєш таким чином з правого берега на лівий, а тоді сходами вгору просто до катедри. Ширина Райну в Базелі — на око, хоч дещо і притуманене грушевим шнапсом — десь від 150 до 200 метрів. Тобто це ще не та ріка, до середини якої долетить лише рідкісна птаха. Переправа поромом триває лічені хвилини: сім-вісім. Чи навіть чотири-п'ять?

Але річ не в переправі — річ у тому, що далі за нею був ще один міст. І під ним самою серединою річки пливло щось яскраво-червоне — м'яч? І воно красиво пливло за течією, воно ближчало. М'яч, який красиво розтинає поверхню води?

Насправді то був не м'яч, а голова плавчихи в червоній шапочці, і вона просувалася серединою річки з гідною заздрощів розміреністю, то був брас. Як довго вона вже пливе? Як довго ще пливтиме? І невже їй не самотньо — самій посеред збуруненої весняної води?

Я відразу ж уявив собі, як десь добу тому вона ступила в котрийсь із райнських першовитоків у все ще засніжених Альпах, як стрибала серединою потічка з каменя на камінь, як добрела до місця, де ноги перестали намацувати дно, як вона лягла на ці талі льодовикові струмені, по-райнськи потекла річковими водами вперед і, не збавляючи брасового ритму, в одному й тому ж механічному темпі, перетнула зі сходу на захід Боденське озеро і так далі, як сьомгою прошмигнула крізь оглушливу піняву Райнського водоспаду і так далі, і так далі — спочатку на захід, наштовхуючись на зустрічних онімілих від подиву форелей і щук, а потім лише на північ, пропливаючи під мостами Страсбура, Маннгайма, Кобленца, Майнца, де на берегах водяться цілі колонії водяних щурів, потім під романтичними скелями й культурними руїнами, поміж драконів, сирен, ельфів і мелюзин, з одного карликового князівства до іншого, попри сланцеві гори й хімічні концерни, через Кельн, Дюссельдорф і Дуйсбурґ, як вона й далі пливтиме все вище за мапою, все нижче за течією, поки річка ставатиме ширшою, повільнішою й нуднішою, а Північне море ближчим.

БАЙРОЙТ, 1994

Ні, не Ваґнер, не композитор Ваґнер є для мене абсолютним героєм цього абсолютно вилизаного баварського райцентру («Куди, куди? в Бейрут?» — перепитував мене Ірван) — попри щорічний фестиваль ваґнерівської музики і блискучу, переважно коштовностями, публіку, яка лине до нього з усього світу, щоб дощенту насолодитися нудьгою шести- чи й семигодинних оперних спектаклів. І не його, Ріхарда Ваґнера, улюблений собака, заритий у дворі композиторової садиби поруч із самим композитором (напис на нагробкові: «Тут спочиває на чатах Ваґнерів Русс») — ні, на жаль, і не він.

Моїм байройтським героєм є Жан Поль — сентиментальний і дотепний письменник-випивоха, що саме в Байройті прожив свій останній двадцять один рік і в ньому ж переставився від водянки[11] 1825 року. Є всі підстави вважати, що саме в Байройті Жан Поль бував щасливим. Звичайно, іноді він бував щасливим і деінде — у Кобурзі, наприклад. Жан Поль належав до людей, яким засадничо вдається бувати щасливими. Це він сказав, що мистецтво є не хлібом, а вином. І він знав, про що говорить. У Бамберзі він частенько пиячив з Е. Т. А. Гофманом — зі спорожнених ними пляшок можна було би сформувати цілком незлий меморіал. У Гайдельберзі він вижлуктив стільки пуншу, що захоплений Геґель випросив для нього в університету почесний докторат.

І все ж лише в Байройті Жан Поль бував щасливим постійно, тобто завжди і повсякчас. Щоб це відчути, вистачає побачити одну-однісіньку гравюру в його ж музеї. Ось таку: повитий виноградниками пагорб, угорі альтанка, з якої видно всі три Франконії — Верхню, Середню і Нижню — ліси і гори, гори і ліси, за ними всю решту Світу. В альтанці стіл, на столі почата пляшка вина і надпитий келих, а також стос паперу, чорнильниця і перо. Жан Поль пише роман, п'є вино і радіє. Здається, там ще літають пташки. Від цієї гравюри стає так добре, як добре йому, Жан Полеві, на тій гравюрі. Краще за нього бувало хіба що Сковороді.

Ту гравюру я назвав би «Свобода і екстаз». На світі справді немає щастя, але є екстаз і воля. І саме так його, щастя, можна собі уявляти: ти є і тебе немає, ти всюди й ніде, легкість вина перетікає в легкість вітру і думки, папір тріпоче під пером, думка випереджує слово з таким захватом, що аж яєчка зводить, і птахи сідають на плечі, риби танцюють у струмках, а вся трава переповнена сюрчанням коників.

БАЛАКЛАВА, 2006

«Гомер, Катерина Друга, Леся Українка, Пушкін, Купрін і багато-багато інших були зачаровані красою тутешніх місць і увічнили Балаклаву у своїх літературних творах та картинах», — пишеться в одному з кримських путівників. У цьому переліку мене особливо втішили перші двоє. Гомер, який його відкриває, насправді є лише сміливим припущенням, і я ладен повірити швидше в Одіссея та велетнів-людожерів, які закидують каменями Одіссеєві кораблі, аніж у самого їхнього автора. Щодо Катерини Другої, то історії радше невідомі будь-які її літературні твори або картини, не кажучи про такі, в яких вона б увічнювала Балаклаву.

Але тоді, на початку серпня, мені було не до Гомера і не до Катерини. Бо в Балаклаві я опинився страшенно поламаним і внутрішньо роздертим, з одним і тим самим запитанням, на жаль, уже риторичним: «Як він міг? Ну, як він міг?!». Запитання стосувалося поточної політики і на сьогодні давно й цілковито втратило свою політичну актуальність чи принаймні нестерпну гостроту. Проте тієї миті фарс видавався трагедією, до того ж непоправною, а власне життя непоправно безглуздим і безглуздо закінченим.

І при цьому слід було починати відпочинок над Чорним морем у Криму. І йти, ковтаючи пил та розтинаючи спеку, повз усі ті джипи з блакитними прапорцями регіонів та російськими триколорами за лобовим склом, що один за одним вишикувались уздовж Набережної імені Назукіна. І дивитися на юрми напівголих людей, радісних і попсово красивих. І почуватися не те що чужим на этом празднике жизни, а несумісним, як викинута на берег риба з пробитими закривавленими жабрами несумісна з життям.

Насправді Балаклава з її витонченою бухтою — не найгірше місце на землі, а може одне з найкращих. Тобто Катерина Друга мала рацію: її варто увічнювати. І ґенуезці мали рацію, коли звели над нею фортецю, до того ж по-музичному назвавши її Чембало. І лестригони мали рацію, коли вибрали