Читати книгу - "Твори. Том 1"

Вона налічила шість тисяч чотириста франків і спокійно поклала їх собі в кишеню.

Це була дев’ята продана ферма з тих тридцяти одної, що лишили їхні батьки. Проте вони мали ще десь двадцять тисяч ренти з земель, які при вмілому управлінні легко давали б і тридцять тисяч франків щорічно.

Вони жили скромно, і цього прибутку вистачало б їм, якби в домі не було бездонної прірви — їхньої доброти. Вона вбирала гроші, як сонце сушить воду на болотах. Вони текли, котилися, зникали. Як саме? Ніхто цього не знав. Раз у раз хтось із них казав: «Не знаю, як це сталося, я витратив сьогодні сто франків, не купивши нічого особливого».

Легкість, з якою вони роздавали, була, зрештою, чи не найбільшим щастям їхнього життя, і в цьому між ними панувала чудова й зворушлива згода.

Жанна спитала:

— А мій замок тепер гарний?

Барон весело відповів:

— Сама побачиш, доню.

Шалена злива потроху вщухала; незабаром від неї залишився тільки туман, тоненький пил летючих краплин. Склепіння хмар, здавалось, піднімалось і блідло, і раптом крізь якусь невидиму щілину пробився довгий скісний сонячний промінь і впав на луги.

Хмари розійшлись, визирнуло синє небо; потім діра збільшилася, як у розірваній тканині, і прекрасна, глибока й чиста блакить розгорнулась над світом.

Пролинув свіжий ніжний вітерець, немов щасливе зітхання землі; і коли проїздили повз сади та ліси, звідти долітала часом весела пісня пташки, що сушила своє пір’я.

Надходив вечір. Тепер в екіпажі спали всі, крім Жанни. Двічі спинялися в заїздах, щоб дати відпочинок коням, погодувати й напоїти їх.

Сонце зайшло; вдалині лунали дзвони. В маленькому селі запалили ліхтарі; небо теж засвітилося безліччю зірок. Тут і там виринали осяяні будинки, пронизуючи темряву вогняними цятками; і раптом з-за горба, між гіллям ялини, виплив червоний, величезний, ніби заспаний, місяць.

Було так тепло, що вікна карети не піднімали. Жанна, стомлена мріями, сповнена щасливими видіннями, тепер спочивала. Часом вона розплющувала очі, почуваючи, що тіло терпне від довгої непорушності; тоді вона визирала з вікна, бачила, як пропливали серед ясної ночі дерева, ферми, як корови лежали тут і там у полі й підводили голови. Потім вона вмощувалася зручніше, пробувала спіймати якусь невиразну мрію, але невпинний гуркіт екіпажа бринів їй у вухах, стомлював думку, і вона знову заплющувала очі, почуваючи, що розум її теж знеможений як і тіло.

Нарешті коні спинились. Коло дверцят карети стояли чоловіки й жінки з ліхтарями в руках. Вони приїхали. Жанна, раптом прокинувшись, швидко вискочила з екіпажа. Батько й Розалія, яким присвічував фермер, майже винесли втомлену баронесу, що жалібно стогнала й без кінця повторювала тонким, змученим голосом:

— О Боже мійі Бідні мої дітки!

Вона не схотіла нічого ні пити, ні їсти, лягла й відразу ж заснула.

Жанна й барон вечеряли вдвох.

Вони посміхались, дивлячись одне на одного, бралися через стіл за руки, а потім, сповнені дитячої радості, пішли оглядати відремонтований будинок.

Це був високий, просторий нормандський будинок, щось середнє між фермою й замком, збудований з білого, вже посірілого каменю, і такий великий, що в ньому міг поміститися цілий рід.

Величезний вестибюль проходив через увесь будинок; великі двері виходили на передній і задній фасад; вестибюль цей поділяв будинок надвоє. Сходи, підіймаючись з обох кінців його, здавалось, переступили через цей широченний прохід, лишаючи середину порожньою, і з’єднувались на другому поверсі, ніби міст.

Праворуч у нижньому поверсі містилася величезна вітальня, обклеєна шпалерами з пташками, які пурхали серед листя. Вишивки на оббивці меблів ілюстрували байки Лафонтена, і Жанна затремтіла від радості, побачивши крісло з історією Лисиці та Журавля, яке вона любила ще змалечку.

Поруч з вітальнею була бібліотека, повна старовинних книжок, і ще дві кімнати, що не мали певного призначення; ліворуч — їдальня, з новою дерев’яною обшивкою, кімната для білизни, буфетна, кухня й невеличка ванна.

Через увесь другий поверх проходив коридор. Десятеро дверей з десяти кімнат вишикувались уздовж нього. В самому кінці праворуч була кімната Жанни. Вони увійшли туди. Барон недавно опорядив її заново, використавши шпалери та меблі, що лежали без ужитку на горищі

Старовинні фламандські шпалери населяли цю кімнату химерними постатями.

Побачивши своє ліжко, дівчина радісно скрикнула. Чотири великі птиці, вирізані з дуба, чорні й блискучі од воску підтримували і ніби охороняли його. Краї обведені були двома широкими різьбленими гірляндами квітів і фруктів, а на чотирьох майстерно зроблених колонках з корінфськими капітелями лежав карниз, сплетений з троянд та амурів.

Ліжко було монументальне і водночас граціозне, незважаючи на похмурий вигляд почорнілого від часу дерева.

Покривало й балдахін над ліжком мінились, як небеса. Вони були з темно-синього старовинного шовку, на якому розкидані були де-не-де великі, гаптовані золотом лілеї.

Намилувавшись досхочу ліжком, Жанна піднесла свічку й почала розглядати шпалери, щоб зрозуміти зміст малюнків на них. 7

Молодий вельможа і молода дама в чудернацькому зеле-но-червоно-жовтому вбранні розмовляли під блакитним деревом, на якому достигали білі плоди. Великий, теж білий, кролик скуб сіру траву.

Над цими постатями, в умовній перспективі, видно було п’ять круглих хаток з високими покрівлями, а ще вище, майже в небі, стояв червоний вітряк.

Все це оповивали великі розводи з квіток.

Два інші панно дуже нагадували перше, тільки з тих будинків на них вийшли чотири чоловічки у фламандському одязі й знімали руки до неба на знак подиву й великого гніву.

На останньому панно було змальовано драму. Коло кролика, який все іце скуб траву, лежав долі мертвий юнак. Молода пані, дивлячись на нього, проколювала собі груди шпагою, і плоди на дереві почорніли.

Жанна нічогісінько не розуміла, аж поки не помітила в куточку мікроскопічне звірятко, що його кролик, якби він був живий, міг з’їсти, як билинку. А проте це був лев.

Тоді вона пізнала нещасливі пригоди Пірама й Тізби, і хоч її розсмішила наївність цих малюнків, проте, вона почувала себе щасливою, що житиме в оточенні цієї любовної історії, яка нагадуватиме їй про солодкі надії й огортатиме її сон цим античним, легендарним коханням.

Решта речей була найрізноманітнішого стилю. Це були меблі, що їх кожне покоління залишає в родині і які обертають старовинні будинки у своєрідні музеї, де все

змішано. Обабіч чудового, закутого в блискучу мідь, комода в стилі Людовіка XIV стояло два крісла в стилі Людові-ка XV, що зберегли ще свій оздоблений букетами шовк.