Читати книгу - "Лексикон таємних знань"

вже знає, яку ситуацію буде нарешті обігрувати, хто буде їй допомагати. Виглядає на те, що об’єктом гри можемо стати ми з Анною. Раста буде пробувати цьогорічну маріхуану, він постарається накурити якнайбільшу кількість людей. Погодитися курити можуть пані Стронціцька, Анна, Іржі, я і Анна. Не знати, які обмеження може в Анні зліквідувати трава. Раста також буде вправлятися у масовому рефреймінґу. До того ж, саме почнуть з’їжджатися нічними поїздами учасники таємної конференції пані Стронціцької. І можуть прийти військові.

2 7. Виявляється, що Іржі є претендентом на цьогоріч ний жовтневий фінал європейського чемпіонату з рефрей мінґу. І Раста його тренує. Іржі не є справжнім растаманом, - каже Раста, - але потенція Іржі незрівнянна з усім, що було за всю історію чемпіонатів. Іржі рефреймінґував нічних метеликів, їх було надзвичайно багато цього літа. Вони влітали через вікно до лампи, врешті важко було перейти через кімнату, щоб не торкнутися хоч кількох метеликів. Вони навіть сідали на руки. У відсвіті настільної лампи їхні очі були яскраві й прозорочервоні. Іржі піднімав руку з метеликом до рівня погляду і дивився метеликам у вічі. Очі, виявлялося, були складними і великими, метелики не могли витримати погляду Іржі. - Ще така вимога до письма - погляд ніколи не буває вужчим, ніж з периферійним зором (а це цілковито не враховується літературою).

ІІІ

Запорукою будьякого досвіду є відмирання. І не може бути досвіду забагато, досвіду зайвого, досвіду хибного. І не може бути керунку іншого, ніж досвід, ніж відмирання. Максимум співпадає зі смертю. Максимальний досвід потрібний для того, щоб умерти посвоєму. І щоб своєю смертю стати для когось цілим відмерлим лісом, цілим пустищем додаткового досвіду. Згодом текст стане життям, яке після появи може лиш відмирати - витіснятися досвідом.

І ніколи не знаєш - у якому, у чиєму періоді живеш, до якого поля виходиш. Це стане зрозуміло, коли період закінчиться, коли поштовх наступної смерті допустить до нових територій досвідувідмирання.

НЕКРОПОЛЬ

подаровано Оленці

I

Маркус Млинарський писав: «Може виявитися, що сен сом всіх ваших екзистенцій, всього буття є рекомбінація. Витворення якогось тексту шляхом тривалих генетичних рекомбінаційкроків. Рекомбінацій, які через безліч спроб, незліченність непевних зрушень повинні привести до конкретної задуманої кимось структури. Може, так має статися Поява (З’ява) Бога. А може бути, що найсуттєвіша рекомбінація - риторична. Може, і в кінці повинно бути слово. І ми підбираємо його, підбираємось до нього, промовляючи тексти - відкидаючи тексти, що не є ним. Подібно з пластикою. Міняємо простір, змінюємо простір простором рухаючись. Невідомо, який рух, яка дія може виявитися вирішальною, який підбір одночасних світових рухів витворить той простір, котрий спинить все, щоб у такім взаєморозміщенні могла тривати статичність віч ності».

У цьому місці слід було спинитися самому Маркусові, але він дописував, порушуючи власні розрахунки: «Про блема полягає лиш у тім, щоб усвідомити тотальність реком бінацій, пов’язати, злучити одночасні дискретні тропізми у єдину (справді одиноку) систему, щільну систему, де причиною будьчого є не тільки будьщо інше чи їхня комбінація, а неохопний стан і зіставлення всіх інших елементів не лише дискретний момент часу, а й їх нашару вання, накладання від початку самого часу…»

Перед цим Млинарський не писав нічого іншого, крім філософського трактату, який не міг закінчитися. Фактично трактат перетворився на хроніку - із спогляданням цілком конкретних щоденних подій вирафіновувалися такі абст рактні онтологічні міркування, що лиш сам Маркус міг би відтворити подіяне за хронікою поміркованого.

Крім трактату, правда, він ще мав щоденника, який лежав на бюрку при вікні, що виходило на замкнуте подвір’я, куди Маркус вписував лиш те, що бачив протягом дня саме через це вікно (незважаючи на майже цілковиту бездіяльність на подвір’ї й абсолютну відсутність того, що обивателі нази вають живою природою, на суворе Маркусове табу впису вати до щоденника будьякі рефлексії та асоціації, які б якимось чином виводили з простору, обмеженого зімкну тими будинками довкола подвір’я, Маркус все ж бачив щодня стільки, що робота зі щоденником відбирала трохи того часу, коли вже дуже хотілося спати; частина записів тому мала якийсь сомнамбулічний присмак; в часі ж одної нічної кухонної пиятики Млинарський взявся робити ден ний запис у присутності приятелів, оповівши їм про харак тер щоденника і навіть прочитавши декілька фраґментів - не тих, які найбільше любив, і не тих, які вважав найцікаві шими, а відкриваючи кілька разів зошит із закритими очима; друзі були захоплені не так записами, як самою ідеєю фіксувати мінливість незмінності, довго моделювати різно манітні цікаві варіації, потім непомітно перейшли на інші теми, але, зібравшись через кілька днів без Млинарського, цілком серйозно домовились різними дискретними спосо бами провокувати хоч якісь події на подвір’ї Маркуса, та гра тривала недовго, але саме в цей час у щоденнику з’явилися такі химерні реалії, кожна з яких могла розвинутись в оповідання, що Маркус вирішив написати роман, об’єд навши їх якоюсь інтриґою).

Роман, який задумав Млинарський, мав називатися «Некрополь» (місто мертвих). Скажімо, група осіб, які не зналися між собою, купила з аукціону місця на ще неісную чому цвинтарі - ці люди вже давно втратили інтерес до нормального життя у місті, погубили товаришів, знайомих, полишалися без родин, у них позатиралися всі реальні зв’язки з Містом, вони самотні, злиденні, непотребні, вони майже неживі, вони не хочуть, не вміють жити так, як загал, а загалові войовничо не подобається їхній первинний спосіб життя, коли ж вони зламалися, загал просто перестав їх зауважувати - властиво тому всі вони зважилися на такий крок, щоб подбати хоч би про зовнішні тутешні форми нетутешнього життя - зробивши крок, однак, бояться і зробленого, і себе - може, саме цей страх, змішаний з таємним бажанням посилити його ще більше (якнеяк, справжнє живе переживання, загострена екзистенція) і з намаганням вихопитися зпід панування страху хоч тут, примушує кожного прийти на Цвинтар раз, потім ще і ще, ховаючись від випадкових свідків, пізніше - ще й один від одного, поступово звикаючи до своєї ділянки, до власної землі, поступово переносячи туди все більше того, що в’яже їх з життям, - вони вже тайно знаються, це химерне, але вже самовартісне спілкування: уникаючи і прагнучи одне одного, спостерігаючи і ховаючись, вивчаючи графіки, роз клади, маршрути, повади, напрямки, звички і уподобання, врешті демонструючись, знаючи, що тебе оглядають, мож ливо, з кількох точок зору, вдаючи, що не знаєш, але так, щоб могли зрозуміти, що знаєш