Читати книгу - "Земля світлячків"

Стихло…

Тільки кружала побігли, та Сизові вуса гойдались на воді, та злякане пирхання й булькання.

І дзвінкий голос Чублика:

— Світлячки, світлячки, світлячки ж мої! Рятуйте, ловіть їх! Ряту…

Кумкали жаби, перегукувались цвіркуни на березі.

І пливли, пливли озером Чубликові світлячки, легенько погойдувались у білих кубельцях із вати. Та ще коливалась під берегом золота доріжка, і здавалося, стиха усміхався з неба червоний місяць.

Перший випірнув здоровань Вертутій. Вода шумнула з нього ручаями, вилилась із вух і носа. Він голосно чмихнув, аж луна покотилась берегами, і сказав: «Бісова мама! Здається, я трохи намок!» Оглянувся. Посеред озера, на темній воді, лежав догори ногами човен; його просмолене днище виблискувало під місяцем, як спина акули.

Вертутій догнав його, перевернув, поставив на воду. Ще раз оглянувся: ніде ні душі. Тільки світлячки вигойдувались на воді. У білій ваті, як у білих блюдечках.

— Сизе! Чублику! Де ви? — пролунало над озером.

Хлюпнуло сильніше — то Вертутій набрав повні легені повітря і пірнув. Витяг із дна мокрого й холодного онука. Довго кректав, поки підсаджував у човен круглого і добре натоптаного Сиза.

Зраділи, що всі живі й здорові. І не відпирхувались, не викручували сорочок. Швидше кинулись виловлювати світлячки. Підпливали човном і по одному визбирували їх, а Сиз смоктав мокру люльку і втішав Чублика. «Нічого, нічого, казав, не бійся, синку, вони не втонуть. А що вата трохи підмокла, то навіть краще: вогкі, вони сильніше світитимуть. Я так завжди й роблю, зволожую їх саме о такій порі, коли місяць високо і вода поймається легеньким туманом…»

Одне слово, виловили всі світлячки, попливли далі між темними стінами сосен, між дубами, які громадились високими шатрами над самісіньким берегом.

Колись тут була долина і текла долиною невелика річка. Та весняні води залили все старе річище; з глини, з піску, з повалених дерев нагорнуло весною загати; і от довгим шнурком, одне за одним, розлилося тоді троє озер. Стояли вони чисті й глибокі; коли падав на дно жовтий листок осики, той листок видно було хтозна з якої глибини, із самого дна. Одним з таких озер, а саме Нижнім, і пливло зараз наше товариство.

Знов увесь світ огорнула тиша. Місяць світив кругло і ясно.

Ой зійди, зійди, ясен місяцю,

 Як млинове коло, —

ніжно й самотньо лунало з далекого берега, з лісу.

Хтось кликав, звертався піснею до нічного батька-світила. Співала, мабуть, молода якась стовусівка або тривусівка і так журно, так високо виводила голосом, що дрібна хвиля покотилась за водою і у всіх трьох на човні, у Сиза, Чублика і Вертутія, холодні мурашки побігли по тілу.

— Сизе, — під той журливий спів глухо й замислено озвався Вертутій. — Ви мені вибачте, товстошкірому, я знов, ка'еться, щось не теє бовкнув… Воно в мене, знаєте, буває, кхем…

Сиз тільки гірко махнув люлькою:

— І ви мені даруйте на слові, дорогий Вертутію. Погарячкував, дуже я погарячкував і тепер каюсь в душі… Слухайте, що я вам скажу. Коли я пірнув у холодну воду і вже думав, що вмер, я раптом згадав, чуєте, я раптом згадав під водою — в одній старій хроніці сказано: наші предки разом, так-так, саме разом вийшли до озера, в один день…

— От-от-от! І я такеє чував. Разом, разом вийшли! Ваші з того боку, наші з цього боку, ось тут вони зійшлись, зняли шоломи і перед водою схилили коліна. І так зрекли: «Отеє навіки-віки… без ворожнечі й сварки». І даремно ми з вами теє… за петельки…

Сиз аж крякнув з досади, картаючи себе в душі.

Обережно простягнув руку, ніби за люлькою. І раптом, в гарячому пориві, міцно й віддано стис широку лапу Вертутія, і вони вдвох завмерли в тому потиску рук, щось між ними прокотилося, щось до сліз зачепило душу (щоб теє… ніколи… і ніяких сварок!). Мокрі, вони сіли тісніше, плечем до плеча, і вдвох, щиро й віддано, задивилися в небо.

А човен плив тихо під місяцем, розсікаючи світлу гладінь озера.

Минули крутий берег, де висіло над водою старе перетрухле коріння, обвалені корчі; де чорніли ями і вибиті хвилею печери і де, на думку Чублика, ховалися химороди, поторочі, голопуцьки, блуді, сопухи та інші сновиди ночі.

Раптом берег вирівнявся, заблищала біла піщана коса, запахло з невисокого зеленого пагорба домашнім димком. Хтось стояв на косі з великою лійкою і гукав:

— Ви куди?! Безсовісні! Не пущу! Ану сюди, сюди підгрібайте, до мого берега! Де це видано: пливти повз мій корч і не заїхати? Та хай мені ноги всохнуть, якщо вас відпущу!

Вертутій весело і безнадійно махнув рукою: отут ніяк не проскочимо! Коли Хвороща помітив, не трать, куме, сили, повертай до його берега. Неодмінно затягне, всадовить і буде вгощати вас динями, і хоч просіть, хоч благайте, — не відпустить.

Повернули човна, попливли на гук веселого й гостинного Хворощі.

Хвороща стояв коло води голий, в червоній папуаській пов'язці. Розкішний пучок петрушки стирчав у нього за вухом. Видно було, що він не сидить, як дехто, в підземних музеях, а все життя клопочеться на повітрі, коло своїх грядок. Від циганського сонця — місяця — Хвороща засмаг до синього, до фіолетового блиску. І був схожий (не тільки глянсем шкіри, а й товстеньким животом) на добірного синього баклажана.

Як майже всі товстуни, він любив добре попоїсти і мав дуже веселу вдачу: на кожне ваше слово, смішне чи не дуже смішне, він не просто сміявся, а наче котив, пускав у берег своє могутнє «го-го!», і воно, оте «го-го», вистрибувало аж до води веселими обручами-колесами.

Одне слово, Хвороща не дав отямитися гостям. Одразу потяг їх до куреня. І не встиг Чублик розтулити рота, щоб похвалитися своїми світлячками, як господар припхав з городу першу диню.

— Ось вона, королева столу! — засміявся до гостей. — Диня з начинкою! Ви ще

такої ніколи не куштували! Розсідайтеся! Зараз пригубимо! Бо це диня не проста, а диня з галушками! Для вас зберігав!

В один момент Хвороща розрізав диню і висипав у велику миску справжні і навіть гарячі галушки. Миска запарувала розімлілим гречаним тістом. Видно, Сиз хотів його спитати: «Як? Звідки галушки в дині?» — та тільки поворушив довгим вусом, як Хвороща йому, а потім усім ткнув у руки дерев'яні шпички і запросив:

— Почали! Призволяйтесь! Кажуть: бла- годареники за вареники, а я вас галушками частую. їжте! Наштрикуйте по три, бо по дві мало! І