Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том перший"

слуху йому не долітав стогін уярмленої Європи, і не душив його смердючий дим печей Освенціма й Тремблінки. Та все ж він, озброєний знанням — хай і неповним — законів історичного розвитку, зумів навдивовижу проникливо розгледіти в нелюдській практиці буття панівних класів — те отрутне насіння, що з нього виросло фашистське страховисько.

Лондон устами Евіс Евергард розповідає про підступні методи, за допомогою яких приходила до влади й оберігала своє панування Залізна п'ята, методи, що за кілька десятиріч стали буденними в бузувірській практиці фашизму: систематичне задурювання «середніх верств», підкуп, створення штучних привілеїв для «робітничої аристократії», витіснення творчої думки із сфери науки и культури, безсоромні провокації, що мали, як пожежа рейхстагу в Німеччині 1933 року, морально виправдовувати нещадну розправу з політичними противниками і, нарешті, як кривавий апофеоз, перші кроки в «реместві» масового винищення людей: «Утомившися стріляниною, — оповідає Евіс Евергард про останні дні повстання в Чікаго, — найманці влаштували велику операцію, що її мета була загнати юрми з вулиць міста в озеро Мічіган. Та самовідданими зусиллями наших товаришів той план було зірвано і найманцям удалося втопити в озері лишень яких тисяч сорок чікагців. Щоразу, коли солдатам щастило збити докупи велику юрму людей і гнати її до озера, наші влаштовували диверсію і давали таким чином змогу хоч би частині зацькованих людей вирватися з пастки».

Ось тут і розкривається провідна тема Лондонового роману, що її естетичне розв'язання дозволяє нам говорити про «Залізну п'яту» як про твір з уже помітними рисами соціалістичного реалізму. Ми маємо на увазі тему колективного подвигу в ім'я революції, в ім'я людини. Саме цей подвиг стає джерелом того героїчно-піднесеного оптимізму, що породжує в душі певність кінцевої перемоги над Залізною п'ятою. «Страх смерті — страх за себе, за інших, — згадує Евіс Евергард страшні дні поразки, — раптом зник. Мене охопив дивний екстаз, я відчувала себе новою істотою в новому світі. Ніщо більше не тривожило мене. Хай нас розбили сьогодні — завтра наша справа повстане з попелу, жива й вічно юна»,

В. І. Ленін писав у статті, присвяченій пам'яті Герцена: «Безмежна відданість революції і звернення з революційною проповіддю до народу не гине навіть тоді, коли цілі десятиріччя відділяють посів від жнив» [3] . У світлі цих Ленінових слів і треба розглядати «Залізну п'яту». Перейнята пафосом революційної боротьби, ця книжка звернена безпосередньо до трудящого народу Америки. Вона попереджує робітничий клас Америки про ті перепони, що він муситиме подолати, виконуючи свою історичну місію. Лондон гартує його революційний дух, виховує в ньому той справжній гуманізм, що народжується лиш на класових бойовищах. Адже не випадково в центрі революційної боротьби Ернеста Евергарда та його сподвижників завжди стоїть людина.

«Відважний борець із тілом гладіатора й душею орла, — згадує Евіс про Ернеста, — він був чуйний і ласкавий зі мною, як поет. Та він і був поет, тільки поетичність його вдачі виявлялася не в словах, а у вчинках. Ціле життя він співав Пісню про людину. Душу Ернестову переповнювала любов до людини, і цій любові він віддав життя».

В буржуавній критиці можна почути нарікання на «прикру антиестетичність» сторінок, присвячених Чікагському повстанню. Але для Лондона повсталі мешканці Прірви — це не стільки продукт «біологічного звиродніння», скільки соціальні жертви антигуманного суспільного ладу: неспроможні вже «втратити нічого, крім свого осоружного життя», ані виграти щось, крім «останнього ковтка жаданої помсти», вони гідні не жалю, а почуття справжньої класової й людської солідарності. Ось чому «Залізна п'ята» — це в одному з аспектів не лише реквієм по борцях, полеглих на барикадах першої російської революції, а й гімн на честь героїв революції майбутньої, що до її світлого дня Лондонові вже не дано буде дожити.

Невдовзі після закінчення «Залізної п'яти» Лондон із своєю дружиною Чарміен покинув береги Америки. Яхта «Снарк», що на ній він мав намір обійти довкола світу, на багато місяців стала йому за плавучу домівку. Відрізаний водними просторами від осоружної буржуазної цивілізації, Лондон дуже важко сприймав свою добровільну усамітненість від американського народу. Але саме тут, на борту суденця, загубленого в водах Тихого океану, він написав твір, просякнутий тяжкою тривогою за долю свого народу і його культуру — роман «Мартін Іден».

Цього разу Лондон не веде читача в незвідане майбутнє. Ми поринаємо в буденщину сучасної Америки. Розповідаючи про складну трагічну долю самородка, що попри всі перепони домігся визнання свого таланту, письменник приходить до далекосяжних узагальнень. В типових колізіях, що постають на сторінках «Мартіна Ідена», розкривається одна з найтрагічніших сторін життя буржуазної Америки: ворожість приватновласницького суспільства справжнім культурним, а отже, й загальнолюдським вартостям.

Антагоністична для буржуазного світу контроверза «митець — суспільство» знаходить свій естетичний вираз у конфлікті Мартіна та Рут. Ось вони зустрілися вперше — люди з різних соціальних полюсів. Він — матрос із незграбною ходою й важкими, налитими силою руками, що їх все не знає куди діти. Вона — не так істота з плоті й крові, як безтілесний дух, бліде ефірне створіння з великими натхненними очима й буйно-золотавими кучерями — такою її вперше побачив Мартін. Цій Рут Морз судилося стати для нього воднораз і добрим, і злим генієм, бо, розбудивши в душі у нього творчий вогонь, вона всі свої думки й зусилля спрямувала на те, щоб його погасити. Та хіба тільки сама вона? Вся її родина, всі друзі, все заворожене коло давніх передсудів її класу стало неподоланною стіною на Мартіновому шляху до вершин творчості.

Прийде час, і Мартін «виграє» нерівний бій із боягузливим, нещирим, ницим суспільством. Він стане уславленим літератором, і нікчемні сноби, що, зневаживши чистий талант, гнали його від себе, тепер один з-перед одного, мов крамарі до краму, кликатимуть його в своє лоно. Та якою страшною ціною дісталась йому ця перемога! Вичерпалися людські чесноти в душі, згасла віра в людей, скувала волю безнадійна нудьга життя, а найстрашніше — не лишилось ані сили, ні бажання творити. Відтоді як до Мартіна прийшла слава, він не написав жодного рядка. Уражений невиліковною моральною недугою — паралічем волі, — він пішов із життя ще задовго до того, як сам урвав його нитку.

Буржуазне суспільство розтоптало Іденів талант. Однак загибель ця зумовлена не так його конфліктом із буржуазією, як його капітуляцією перед нею. Бо ж трагічна провина Мартінова в тому й полягає, що він, якнайкраще