read-books.club » Сучасна проза » Піца Гімалаї 📚 - Українською

Читати книгу - "Піца Гімалаї"

114
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Піца Гімалаї" автора Ірена Ігорівна Карпа. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 6 7 8 ... 105
Перейти на сторінку:
сраці.

Так от. Щось раптом змінилося. Вона схудла і прискорилася, чи що. Почала активніше мріяти, приміряючи на себе купу романтичних професій у майбутньому: психолог, актриса, тележурналістка в міжнародних новинах. Вона навіть була розказала все це в пориві радості сестрі-випускниці, але та, поплескавши її поблажливо по плечі, сказала:

— Дивися на речі реалістичніше. Я от беру і вступаю зараз на юрфак.

Редька тоді похолола:

— А як же всі твої спорти? Тато ж думав…

— Мало що тато думав. А спорти пригодяться.

Невідомо, чи нападали на Соню коли-небудь у подальшому житті грабіжники чи маньяки, і чи довелося їй застосувати проти них прийомчики айкідо — Соня їздила на машині. А якщо й ходила пішки на довгі дистанції, то головно по біговій доріжці у спортзалі.

Соня була дуже успішним юристом. Не сягнувши й тридцяти років, вона мала все, про що інші лише систематично мріяли: власну квартиру в центрі міста, дороге і явно завелике (бо в пострадянському буржуа-світі па статусу інакше не дозволено) авто, жениха на перспективу і багатих коханців зі штампом «Carpe diem» на зараз. Від останніх надходили бонуси: відпочинок на приватних острівцях в Андамановому морі, діамантові сережки, вечері в снобських ресторанах, де не запаркуєшся, якщо твоя машина на огляд господа-бога-хостес коштує менше п’ятдесяти тисяч доларів. Молодшу сестру це страшенно обурювало: як можна вивалювати двісті баксів за «легку вечерю», коли медсестра у районній лікарні за місяць отримує ледь не вдвічі меншу зарплатню?!

— Ти просто заздриш, — відрубувала Соня. І додавала трохи м’якше: — В цьому місті по-іншому й не можна. Ти маєш роботу, маєш ім’я, маєш статус. Його треба підтримувати. І взагалі, слухай, давай якось сходиш зі мною. Відкрився один дуже крутий іспанський…

— Ні, дякую.

— Паришся, що нічого вдягнути? Забий. Або візьми щось із мого. Там така паелья…

Поки Редька напружено вирішувала, що таке паелья — тверда їжа чи накидка на плечі, — Соня вже забувала про своє запрошення і ліниво розказувала про ще щось надзвичайне і «не таке вже й важливе» зі свого свіжого життя.

Так що наступного дня, шнуруючи кеди перед виходом до неї на зустріч, Редька зітхнула й включила повну готовність вислуховувати нові надходження з ринку марнославства, перш ніж їй вдасться перейти до справи.

6

Уже взувши свою вічну цінність — кеди, Редька з якоюсь дивною, непояснимою тугою оглянулася на татову квартиру і зітхнула.

— Сісти на дорожку, чи шо?..

Коли маєш у цьому місті не арендовану, а власну хату (чи хату друзів, чи родичів, аби лише безплатну, чи максимум із платними комунальними послугами), то ти найщасливіша людина і божий обранець. Бо не треба так сильно, як іншим смертним, паритися грошима щомісячно. Так хіба — на їдло й одяг, але на таке завжди знайдеться, поки існують секонд-генди й базари з бабусями-контрабандистками, радими продати тобі оберемок шпинату за чотири гривні чи мексиканські сигарильї за шість. А коли ти винаймаєш хату в якогось старого скупаря в трєніках, що ще й живе в квартирі через стіну й підслуховує з банкою, прикладеної до стіни, про що ти там говориш і хто до тебе прийшов, всі твої рідні грошики ідуть у кишені трєніків старого пердла. Пердло ще й норовить щомісяця підняти ренту (очевидно, збирає собі на золотий надгробок) і начисто забороняє совати фанерний шифоньєр із набором фарфорових рибок «Слава КПСС». Підлогу при цьому пофарбовано такою какашкового кольору коричневою фарбою, як колись фарбували в школах. Підлога прогинається, прогинається й балкон, риби в серванті дрижать і терендять щоразу, коли під вікнами проїздить трамвай. На стінах жлобські килими, батьківщина пилюки й кліщів, і рухати їх теж суворо заборонено — сімейна реліквія. При цьому твої флет-мейти, що клялися й божилися бути вірними друзями, щомісяця заявляють, що це повний піздєц і крах, і грошей за квартиру в них нема, так що от-от вони опиняться на вулиці й будуть бомжувати, і ліпше вже померти, ніж вертатися додому в Харківську область. Ти зітхаєш і платиш за всіх. А потім знову. І знову. Поки не виявляєш, що грошики, сховані під матрацом на грядущу сплату квартири, кудись містично зникли, а в однієї з сусідок з’явилися нові золоті ботільйончики на високому каблуці. Як у цариці.

Одним словом, експеримент самостійного життя Редька успішно завалила. Прийшлося, ковтнувши образу й запхнувши гордість у камеру схову на вокзалі, іти до сестри і просити її дати ключ від татової хати. Потай від тата, ясна річ. Хай взнає про окупацію вже де-факто. Він чогось параноїдально вимагав від дівчат самостійності. Так, ніби кожна їх помилка була його власною. Що дивно, беручи до уваги їх давним-давно цілком окремі життя. А можливо, параноя була якраз у Редьки, і то їй здавалося, що тато катастрофічно не хоче її присутності в його квартирі. Виростали вони на квартирі в бабці й діда, до тата ходили тільки тоді, коли він приїздив до Києва.

— Привіт, дівчата, заходіть. Усе їстівне в холодильнику.

Отак вона й жила. Курила принагідно траву, тусувалася з дредастими покидьками-сновбордерами, слухала RADIOHEAD, ходила на живі концерти до приятелів-панків, що люто ненавиділи шоу-бізнес, а самі тільки про нього і мріяли, їла джанк-фуд, гуляла по секонд-гендах, читала Кастанеду, ходила на ті фестивалі, де була шара на вхід, і одного дня зрозуміла про себе страшну річ:

— Терпіти не можу арт-хаусне кіно. Воно нудне, затягнуте і випєндрьожне.

7

Світло в під’їзді старого дому — як лотерея чи собачі перегони. Можна ставити гроші на те, буде воно сьогодні, чи знову хтось поцупив лампочку, і до поштової скриньки від ліфту доведеться пробиратися навпомацки. Добре, що Редька вже встигла вивчити місця приліплених на стінах жувачок, та й очі до темряви звикали швидко.

— Ящик пандори, сука… — Редька колупнула нігтем металеву дверку з невидимою цифрою 48.

У скриньці чекало чергове послання. — От як треба, то ніхто не вкраде пошту! — Цього разу на листівці з панорамою дахів європейського міста.

— Leipzig, — прочитала Редька. Красиве місто. Чи не там зустрівся Фауст із Мефістофелем?

На звороті листівки нічого путнього не було. Ні добрий день, ні до побачення. Лишень кілька рядків безглуздих цифр, поцяткованих крапками і апострофами. Після неймовірних мнемотичних потуг Редьці вдалося розшифрувати два останніх рядки. Це було двійко географічних координат, широти і довготи з точністю до секунди. У пам’яті відразу виринув бородатий вчитель географії, схожий на одомашненого йеті,

1 ... 6 7 8 ... 105
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Піца Гімалаї», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Піца Гімалаї"