Читати книгу - "Катріона"

зовсім зручні для нас, то завжди має перемагати справедливість і що смерть невинної людини завдасть шкоди державі. На це відповіло сумління; воно присоромило мене за те, що я уявив собі, ніби дію з якихось вищих мотивів, і довело, що я всього-на-всього балакучий зарозумілий хлопчисько, який наговорив гучних слів Ренкейлору і Стюарту, а тепер хоче з самолюбства довести, що він не хвалько. Більше того, воно звинуватило мене в підступній підлості, в бажанні за допомогою незначного риску купити собі більшу безпеку. Безсумнівно, поки я ще не заявив про себе і не виправдався, мене кожної хвилини могли зустріти Мунго Кемпбелл або чиновник шерифа, впізнати і заарештувати в справі аппінського вбивства. Незаперечним було й те, що коли я вдало завершу свою справу, то зможу бути спокійнішим у майбутньому. Обміркувавши цей аргумент, я не знайшов у ньому нічого ганебного. Що ж до іншого, то я подумав: «Передо мною два шляхи, і обидва вони ведуть до одного. Не можна допустити, щоб Джеймса повісили, коли я можу врятувати його; а ще гірше, якщо я, наговоривши так багато, нічого не зроблю. Щастя Джеймса, що я похвалився заздалегідь, та й для мене це вийшло непогано, бо тепер я зобов'язаний робити, як велить совість. У мене ім'я і достатки джентльмена, і буде дуже погано, якщо виявиться, що мені бракує благородства джентльмена».

Такою могла бути тільки мораль язичника, а тому я квапливо прошепотів молитву, благаючи бога надати мені сміливості й рішучості, яких мені зараз не вистачало, щоб я зміг чесно виконати свій обов'язок, як робить солдат у бою, і лишитись при цьому живим і здоровим.

Ці міркування влили в мене свіжих сил, хоч я й на хвилину не забував про небезпеку, яка мене підстерігала, і добре розумів, що за цю справу легко можу потрапити на шибеницю. Ранок видався погожий, ясний, дув східний вітер, його подих холодив мені кров, нагадуючи про осінь, коли опадає листя, і про мертвих, що спочивають у могилах. Мені здавалося, що коли я загину в такий щасливий період мого життя за чужі справи, то в цьому винен буде тільки диявол.

На вершині Колтонського пагорба галасувала дітвора, запускаючи паперових зміїв. Змії чітко вимальовувались на фоні неба; я помітив, як один з них, високо злетівши в небо, упав між кущами дроку. Я мимоволі стишив ходу і подумав: «Отаким був і ти, Деві».

Мій шлях лежав через Маутерський пагорб і далі вздовж селища, розташованого на схилі серед полів. З кожного будинку долинав розмірений стукіт ткацьких верстатів, у садках гули бджоли, люди перемовлялися між собою незнайомою для мене мовою. Пізніше я дізнався, що селище називається Пікарді і в ньому живуть французькі ткачі, які працюють на Британську льонопрядильну компанію. Тут мені вказали дорогу в Пілріг, куди я прямував. Трохи далі край дороги стояла шибениця, на якій гойдалися два закутих у кайдани чоловіки. Їх, за звичаєм, занурили в дьоготь, а потім повісили на ланцюгах. Трупи, гойдаючись на вітрі, подзвонювали ланцюгами: над повішеними з криком кружляло гайвороння. Це видовище було ніби наочною картиною того, що могло чекати мене в майбутньому. Незважаючи на страх, я не зміг утриматись від спокуси ближче розглянути жахливу споруду і обійшов навколо шибениці. За одним із стовпів я натрапив на стару, схожу на відьму жінку. Вона похитувала головою, вклонялася і голосно розмовляла сама з собою.

— Хто це, бабусю? — спитав я, показуючи на трупи.

— Не доведи господи! — вигукнула вона. — Це мої коханці: колишні коханці, голубе.

— За що їх повісили? — поцікавився я.

— За справедливу справу, — відповіла жінка. — Я пророкувала їм, чим усе це скінчиться. За два шотландських шилінги, чуєте, всього за два шилінги, ці добрі молодці тепер висять! Вони відібрали гроші в дитини з Браучтона.

— Боже милосердний! — мовив я скоріше собі, аніж божевільній жінці. — Невже вони рискували своїм життям заради такої дрібниці? Заради цього погубити себе!

— Покажіть свою долоню, серденько, — заговорила знову стара, — і я скажу вам про вашу долю.

— Ні, бабусю, я й так досить далеко бачу той шлях, яким іду. Не зовсім приємно знати надто багато наперед.

— Я читаю у вас на обличчі, — не зважала вона на мої слова. — Бачу вродливу дівчину з ясними очима, маленького чоловічка в нечестивому чужоземному вбранні, високого мужчину в напудреному парику, і прямо на вашу дорогу лягає тінь од шибениці. Покажіть долоню, соколику, і стара Меррен вам гарненько поворожить.

Два випадкові натяки, які, здавалось, вказували на Алана й на дочку Джеймса Мора, приголомшили мене, і я подався геть від страшної відьми, кинувши їй півпенні. Вона так і лишилася сидіти, граючись монетою під рухливими тінями від повішених.

Коли б не ця зустріч, то шлях мій по Лейз-Уокському шосе був би приємнішим. Скрізь довкола тяглися старанно оброблені поля, які перетинав старовинний вал. Мені завжди подобалась така сільська глушина. Однак у вухах ще лунав дзвін кайданів повішених, ввижалися патли й гримаси старої відьми і, мов страшний кошмар, гнітили думки про повішених. Не дуже принадна доля — висіти на шибениці! Чи потрапить на неї чоловік за два шотландських шилінги, чи — як казав Стюарт, — з обов'язку, різниця була, власне, невелика, коли цього чоловіка вимазали дьогтем, закували в кайдани й повісили. Так міг би висіти й Давід Бальфор; інші юнаки проходили б повз шибеницю у своїх справах і зневажливо думали б про нього, а божевільні старі відьми сиділи б коло підніжжя шибениці і пророчили б їм їхню долю. Молоді леді, проходячи мимо відверталися б і затуляли носи. Я виразно уявляв їх собі: з сірими очима і в капелюшках кольорів Драммондів.

Хоч я й занепав духом, проте настрій мій був ще досить рішучим, коли я підійшов до Пілріга. Над дорогою, потопаючи в зелені дерев, височів красивий будинок з гостроверхим дахом, біля дверей стояв осідланий кінь лерда. Сам господар сидів у кабінеті серед різних учених книг і музичних інструментів, бо він був не тільки глибоким філософом, а й неабияким музикантом. Лерд прийняв мене досить привітно, а прочитавши листа Ренкейлора, люб'язно запропонував свої послуги.

— В чому можу бути вам корисним, кузене, — адже, виявляється, ми родичі? Потрібна записка до Престон-грейнджа? Це дуже легко зробити. Але що в ній написати?

— Містер Бальфор, я певен (та й містер Ренкейлор теж), що коли б я розповів вам свою історію з усіма подробицями, то вона б вам навряд чи сподобалась, — наважився я.

— Прикро чути таке од вас,