Читати книгу - "Знаки карпатської магії"

class="p">Мова створила людину. Слово зустрічає новонародженого і чатує біля його колиски. Слово творить для дитини особистий всесвіт: всесвіт душі, розуму, серця, духу. Без слова, без мови дитя не стане людиною.

Був час, коли людство було єдине у своїй психосутності й мало єдиний ключ - Прамову, єдине Слово, котре давало змогу розуміти інших людей. Відома легенда про Вавилонську Вежу, що її зводили пращури, котрі мали Єдине Слово, і будували вежу, бажаючи дістатися Неба, жадаючи пізнати Таємницю Божу. Бог зруйнував Вежу і змішав мови, люди перестали розуміти одне одного. Звісно, міф - це тільки символ. Але символ настільки глибокий, що коли зануритись у нього, можна доторкнутися до самих підвалин нашого буття.

Адже Прамова була не просто єдиною мовою, словесні конструкції якої допомагали спілкуватися із сусідніми народами та племенами. Це був дивовижний, богами подарований КЛЮЧ, котрий дозволяв розуміти одне одного в різних площинах світосприймання. Адже навіть тепер людям, які належать до одного народу (чи навіть одного роду), іноді важко зрозуміти одне одного, бо вони по-різному сприймають світ.

Мова - це потаємний сховок душі; мисль, думка доти таємна й прихована, доки не промовлена. Люди, які володіли словом досконало, вважалися наближеними до богів. Кельтські барди, скандинавські скальди, слов’янські бояни, а згодом (уже в християнські часи європейського Середньовіччя) трувери та трубадури чи українські кобзарі - всі вони вважалися посередниками між Землею та Небом, між людьми та Богом. Древні хра-нителі поетичного слова, де б не жили і яким богам не поклонялися, з пошаною та любов’ю називали Слово Деміургом. Вони вважали, що Слово - це Всесвіт, котрий має власні закони існування та цикли розвитку. І саме на них, поетів, бардів, боянів було покладено особливу місію: оберігати Слово-Мову, Сло-во-Річ, словотворчу вібрацію самого Буття.

Козак Мамай — яскравий образ поета-характерника, втілений в українському мистецтві. Народна картина. XVIII ст. З колекції УЦНК «Музей Івана Гончара».

...Вавилонську Вежу було зруйновано. Прамова зникла. І зникло взаєморозуміння, зовсім інше життя настало на землі. Та залишилися казки й легенди, перекази й загадки. І примівки-замовляння, в яких криється прадавнє знання про тотожність особистого світу Людини та Всесвіту. І ще залишилися люди, які стали хранителями цього знання: друїди, волхви, маги, шамани. І - мольфари.

І в цій паралелі цікавий той факт, що при-мівки та замовляння в усіх традиціях завжди несуть поетичний ритм та склад. Звертання до вищих сил завжди вимагало від мага, знахаря, цілителя, мольфара, шамана особливої урочистості, надзвичайної гармонії. Впродовж віків склалися певні заповідні формули, що несли особливу силу, завдяки розміру, ритму та шикуванню слів у певному порядку. Таким чином, створювалися камертони, які давали примівнику змогу налаштуватися на частоту, на якій його швидше почують духи й божества. Примівки, замовляння або ж «заповітні слова» - це вироблені віками ключі від вну-трішнього світу людини, з допомогою котрих можна відігнати чи наслати хворобу, зробити тіло невразливим для зброї, змінити злобу в серці людини на любов, заспокоїти сердечні страждання, втишити ревнощі та гнів, запалити в серці палке кохання. Дуже часто вони промовля-лися пошепки. І тут маємо цікаву паралель зі скандинавською традицією, яка зберегла ворожіння на рунах - пласких дощечках із нанесеними на них зображеннями-символами. Кожен символ несе певну енергію. «Батьком рун» називають верховного бога Одіна, який здобув їх за допомогою шаманського ритуалу, коли розіп’яв сам себе на Світовому Дереві. У давнину руни використовувалися не лише для провіщання майбутнього, а й для лікування, магічних обрядів, пов’язаних із оволодінням стихіями природи, для забезпечення успішного плавання чи походу, вдалого полювання чи успіху в коханні. Кожна руна, крім символічного, мала ще й словесне звучання, яким підкріплювалася її сила. Слово «руна» означає «таємниця, повідана пошепки»...

Мольфарська примівка може бути якою завгодно - від слабкості, від невдачі, від «недорібку», від невезіння в житті чи в любові. Обирається вона залежно від характеру мольфування й може нести благословення чи прокляття. Народна приказка говорить: «Слово лічить і слово калічить». І це - абсолютна мольфарська мудрість. Адже СЛОВО всемогутнє: воно викликає любов і гасить ненависть, лікує і вбиває, береже від смерті та напасті й викликає її, вгамовує вітри та хвилі, град і дощові хмари, грозу й буревій. Викликає дощ на спраглі ниви і накликає бурю. Розриває кайдани і робить міцною зброю, а людину - невразливою до неї. Слово вигонить злих духів і насилає їх, піднімає з могили мертвих і змушує замки падати з дверей. І ще одна цікава паралель: слово «мольфа» за своїм звучанням дуже схоже на давнє слов’янське «молвь», від якого походять українське «мова», російські «молва», «молвить». Знову - зв’язок фундаментального поняття мольфарсько-го мистецтва зі Словом. Замикається коло, об’єднуються традиції, окреслюючи вісь, котра породила Слово-Річ, що лежить в основі будь-якої магічної традиції...

Я хочу поставити Мольфарові тисячу й одне запитання про його традицію та мистецтво, про особливості мольфарських медитативних технік і про ініціацію молодих мольфарів, про використання галюциногенних рослин і про обядодії. Я хочу розпитати про його власний мольфарський шлях і про його родову династичну традицію, яка -як я вже знаю - веде початок від козацького характерництва.

Але обійстя Мольфара - це теж особливий світ, котрий має свої власні закони. А найперше правило усіх потойбічних світів полягає в тому, що кожне запитання має бути поставлене вчасно.

Тому я починаю з основ.

Мольфарство, як і будь-яка інша традиція, що пов’язана з магією, пливе у двох річищах: є мольфари «вроджені», яким їхній дар і майстерність перейшли у спадок від предків, і є «вивчені», тобто, люди зі схильністю до магічного мистецтва, котрі перейняли цей дар від когось.

До речі, сибірські шамани вважають, що Великим Шаманом (тобто, найсильнішим) може стати тільки той, у кого в роду було не менше десяти шаманів-попередників, котрі ставали духами-покровителями для наступника.

Мольфари теж вважають, що генетика дає більшу силу для магічного мистецтва. І ще мольфари вчать, що їхній дар - то тяжкий хрест, що його людина бере на все життя. І за магічний дар, і за мольфарську силу людина платить велику ціну.

- Ми заприсяжні Духові Життя - Богові й духам земним та небесним, - говорить Мольфар.

У мольфарів є свої закони й таємниці, які вони мусять «тримати міцно». Якщо мольфар согрішить, тобто переступить якийсь закон, розповість таємницю або ще якимось чином порушить кодекс, - він отримує кару. І навіть на деякий час може втратити свій дар. Причому абсолютно не має значення,