Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

Наприкінці восьмидесятих повернувся я з армії і відразу відновився на другий курс київського театрального інституту імені Карпенка-Карого. Вчилася зі мною на курсі феєрична, струнка та кароока дівчина з Одеси на ім'я Іванна. Виплекана сонцем півдня і теплим лагідним морем, мала вона вдачу веселу, грайливу й нагадувала мені сріблясту рибку, що плететься в прозорих та повних світла морських хвилях. Як і всі студенти з інших міст, жила вона в гуртожитку, й вилися навколо неї непевні чутки про її зв'язок з місцевим аксакалом Колєю Братущаком, який буцім уже дав їй «путівку у життя» або, висловлюючись медичними термінами, просто дефлорував. Проте чутки чутками, а на нашому курсі, не дивлячись на те, що охочих погуляти з Іванною було вдосталь, реальної кандидатури на це право так і не знайшлося. За межами інституту Іванна вела життя замкнене, принаймні для мене.

Не можу з абсолютною вірогідністю констатувати між нами факт так званої любові з першого погляду, проте з певністю можу стверджувати, що, побачивши одне одного вперше, пробігла між нами якась тривожно-манка блискавка, й неясне почуття чи то тривоги, чи то захвату відчули наші тіла й душі. Але оскільки (як з часом з'ясувалося) обоє ми були незайманими, то тривалий час бокували одне від одного, і не тільки через розбіжності темпераментів, скільки через бажання застерегти себе від чогось незрозумілого, але вже точно невідомого та тривожного, що мало увірватися в наше життя при ближчому контакті.

«Почуття пригноблене — отрутою стає», — сказав, як відрізав, свого часу татусько Фрейд. А й молодець, бо справді, із плином часу все більше й більше уваги приділяв я у своїх думках Іванні.

Нарешті настала пора з'ясувати все. І от як це сталося. Упадав за нею мій співкурсник, і можна сказати, товариш Саша Інгул (тут увага!!! — бо про Сашу Інгула я потім ще розповім окремо). Так от, хоч і гуляли вони з моєю Іванною вечорами, однак нічого серйознішого, окрім пари-трійки поцілунків при прощанні у них не було. Я ставився до цього з удаваним спокоєм, оскільки за природою своєю ніколи не належав до підрозділу сексуальних агресорів, і за складом душі був юнаком скоріше замріяним, аніж послідовним у свої любовних пригодах.

Того вечора після лекцій (була субота), ми практично всім курсом у повному складі попензлювали у гуртожиток відзначати день народження когось із наших. Заходили по дорозі в магазини, закуповували якусь недорікувату ще радянську провізію, яка куцо так лежала на величезних, майже порожніх прилавках. Одним словом, мандрували гамірною зграєю по вулицях осіннього Києва. Опале листя каштанів шурхотіло під ногами, здоровезні тополі та клени співали небу своїх останніх серенад, і настрій був якийсь непевний — чи то веселий, чи то сумний, дідько його розбере цей настрій студентів-другокурсників театрального інституту. І раптом — гульк, виринає поруч зі мною писок Тані Дулярчук, однієї з подруг Іванни, й губи її пухкі та хтиві (вона до мене теж клинці підбивала) з залишками перламутрової помади, які гаряче нашіптують мені у вухо приблизно таке: «Ну, невже ти не бачиш, дурнику, що Іванка закохана в тебе без тями. Вона, глупа, й бровою не поведе, оком не кліпне… отакий характер ідіотський, горда, бач! Проте вчора в розмові, тебе згадуючи, ледь не розрюмсалася, гадаючи, що ти до неї геть байдужий. Оресте, ну не будь ідіотом, підійди до людини, скажи пару слів лагідних, і вона — твоя! Ось ключ від моєї кімнати. Ми з Наташкою (співмешканкою) будемо ночувати не в гуртожитку. Скористайся ним правильно!». Тицьнувши мені у долоню ключа, Тетяна відвалила, а я від її слів буквально остовпів і закляк на місці.

Мчали кудись автівки, повз пройшла бабуся з онучком, знялися в небо голуби на протилежному боці Львівської площі, звідкілясь лунала канонада відбійного молотка, війнув вітер, зірвавши з каштанів жмутки посохлого, як тютюновий лист зілля, хтось з наших вдало жартував з приводу виставлених у вітрині «синіх птахів» (читай: радянських бігових курчат), а я стояв наче сомнамбула, ошелешений словами Дулярчучки. Оце так поворот!

У той же ж вечір у гуртожитку ми з Іванною вже танцювали упритул, і гепнутися мені на підлозі, якщо я не бачив у її очах щастя. Усамітнившись близько другої ночі на балкончику дев'ятого поверху, з якого вистрибнув вже не один студент-самогубця, ми цілувалися до нестями і я, закравшись рукою під її светр, відчув у своїй долоні маленькі та пружні груди із набубнявілим наче вишня соском. Застібка-блискавка на моїх джинсах випиналася, як гори Аппалачі, і я торкався її стегон цим згустком хтивої плоті, а вона дихала жарко й пристрасно, в'ючись руками по моїй спині.

— Пішли до Дулярчучки, — нарешті гаряче прошепотів я їй у вухо й видобув із кишені заповітного ключа.

— Добре, — зголосилася вона майже миттєво, — ти іди, а я прийду за п'ять хвилин.

Що вона робила за умовних «п'ять» хвилин, які насправді вилилися у хвилин п'ятнадцять-двадцять, я не знаю. Можливо, слідуючи якомусь старовинному обряду, пішла прощатися з подругами чи читати молитву про безболісну дефлорацію, чи, можливо, причина більш банальна — прийняти протизаплідні пігулки (згідно з порадами бувалих подруг), чи просто взяти душ? Зате вже знаю точно, що робив я…

Даремно гаяти час і зайвий раз описувати пересічне студентське помешкання не буду. Краще, ніж це зробив Андрухович у своїй «Московіаді», вже не зроблю, тому так — кілька доповнень, бо кімната все ж належала дівчатам. Плакат Орнелли Муті збоку шафи одразу впадає в очі, кілька навісних полиць геть забитих не тільки книжками та всохлими квітами, але й якимись брязкальцями, жменями дешевої біжутерії, міні-фігурками янголів, лялечок, котів-песиків та іншої побутової сволочі. Фіранки! Досить красиві, прозорі, можливо, навіть імпортні. Чистий посуд (у гуртожитку це дивина!). «Мабуть, спеціально все помили, бо знали, що ми навідаємося!» — промайнула мені думка. Ну, і, нарешті (що мене вкрай здивувало), повноцінне двоспальне ліжко зрихтоване таким чином: два панцерних ліжка присувають одне до одного, устеляють великим листом фанери, на них кидають два матраци, накривають усе широкою ковдрою, а вже поверх неї стелять простирадло, формуючи наше, так би мовити, «любовне одро».

Присівши на його краєчок, я глибоко зітхнув і відчув себе трошки ніяково, адже, не знаючи насправді, що Іванна так само, як і я, незаймана, у своїй уяві малював її як досвідчену і хтиву ласунку. Принаймні