read-books.club » Пригодницькі книги » Казкові пригоди Грайлика 📚 - Українською

Читати книгу - "Казкові пригоди Грайлика"

123
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Казкові пригоди Грайлика" автора Всеволод Зіновійович Нестайко. Жанр книги: Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 6 7 8 ... 41
Перейти на сторінку:
таке, що примушувало його вірити їй.

І Грайлик вирішив чекати.

Годинника в нього, звичайно, не було, і він не міг точно визначити час. Але чекав терпляче.

А поки чекав, думав:

«Хто ж вона, ця таємнича Лімпампоня? Раз вивела його з підземелля, знає підземний хід, у темряві орієнтується в ньому, значить, не чужа у замку графа. А як не боїться гасати на коні по чорних ярах та диких лісах, то силу має. Може, чарівниця якась середньовічна. Екстрасенс на зразок нашого Кашпіровського. Все може бути».

Нарешті він вирішив, що минуло вже не півгодини, а більше, і помалу рушив лісовою дорогою.

РОЗДІЛ X

Несподівана зустріч у проваллі.

«Ти що — теж… інопланетянин?»

«Я повернусь. Я обов’язково повернусь!»

Урочище Синіх Скель він упізнав одразу.

Скелі справді були сині і громадилися на березі такого ж синього озера.

Грайлик спішився і поліз шукати провалля. Проходи серед скель були вузькі, звідусіль стирчали гострі скелясті шпичаки. Конем проїхати було неможливо.

Аж от і провалля — чорніє безоднею, дихає підземним холодом.

Грайлик сів край провалля чекати, як було сказано.

І раптом з провалля долинуло жалібне скавучання.

Грайлик насторожено прислухався.

Скавучання линуло не дуже зглибока. Якесь мале собача, мабуть, зірвалося, зачепилося за щось і тепер тремтіло там, скімлячи про допомогу.

Грайлик перехилився і став вдивлятися в темряву. А собача скавучало дедалі дужче й жалібніше. Коли очі трохи звикли до мороку, Грайлик побачив скелясті виступи, на які можна було ступити ногою.

І не задумуючись почав спускатися.

Нижче, нижче…

І раптом хтось схопив його за ногу, і він почув голос Лімпампоні.

— Досить! Лізь назад. Бо сам звалишся, І мене зіб’єш.

— А… а собача? — спитав вражений Грайлик.

— Нема ніякого собачати. Це я скавучала, — весело мовила Лімпампоня.

Грайлик подряпався нагору.

Потім подав руку Лімпампоні, що вилізла слідом за ним.

— Нащо ви мене весь час обдурюєте? — ображено спитав він.

— Пробач. Не ображайся. Просто хотіла перевірити тебе трошки. Ти — справжній лицар. Нічого не боїшся. І — наполегливий. До мети йдеш, незважаючи ні на що. Про себе не думаєш, І, головне, — добрий. Навіть собача пожалів.

Грайлик зашарівся — що й казати, приємно чути такі слова та ще й з жіночих уст.

— А де все-таки принцеса Шах-Шароня? Поки я її не врятую, я…

— То рятуй уже швидше! — перебила вона його.

— А де ж вона?

— Біля тебе!

— Як?

— А отак! — Лімпампоня відкинула з обличчя каптур: на Грайлика дивилася гарненька чорнява дівчинка одного з ним віку.

— Ви?! Принцеса?!

— Та не «викай» ти! Ми ж ровесники.

— А… а як же… вони ж ва… тебе у полон захопили.

— Та який там полон! Спробували б вони! Вони мене всі бояться.

— Через оту усмішку?

— Ага. Вони все що завгодно робитимуть, аби я їм усміхнулася. Думають, що в мене чарівна усмішка. Що від моєї усмішки вони можуть стати всемогутніми й непереможними.

— А насправді — ні?

— Авжеж. Звичайна усмішка. Як у всіх. — Вона усміхнулася.

Ні! Все-таки усмішка в неї була не звичайна. Недарма кажуть: коли усміхається красуня — наче сходить сонце. Хоч Грайлик був і не дуже дорослий, та на дівочій красі розумівся.

— Як же це все-таки сталося?

— Я про усмішку вигадала. А вони повірили. Ех! — вона зітхнула. — Якби ти знав, як нудно бути принцесою… От я й…

— А Ципа-Дрипа?..

— Точніше, Ципа-Дрипа — Лімпампоня. Таке її повне ім’я. Не так служниця, як моя старша подружка. Коли ми побачили здаля тебе, я відразу зрозуміла, що в наших краях з’явився новий цікавий хлопець. На конику Вінику, ще й з лижною палицею замість списа. Це ж треба!.. І ми з Лімпампонею домовилися, що я її зв’яжу і вона тобі скаже те, що сказала.

— А карета, слуги, кучер?..

— Ніякої карети. Ми з нею верхи були. Я коней у гущавину завела. І з кущів усе бачила й чула. А потім усі вони робили й казали те, що я їм наказувала.

— І… і лицар Дон!

— Ніякий він не лицар. А звичайний Донощик, скорочено — Дон. Дон-Ябедон.

— Тепер ясно… Тепер усе ясно.

— Тобі, може, все, а мені не все ясно. Ти скажи, як тобі вдалося з вежі-здоровежі втекти. Я ж збиралася тебе врятувати, а ти, виявляється, втік. Як це ти зробив?

Грайлик усміхнувся:

— Хай це буде моєю таємницею.

— Не скажеш?

— Ти все одно не повіриш. Як ми наприкінці двадцятого сторіччя не віримо, то що вже казати про ваше темне середньовіччя.

— А може, й повірю. Я ж все-таки принцеса.

— Ти бачила зірки в небі?

— Ну, бачила.

— Так-от там є й планети. І на тих планетах живуть люди, як у нас на Землі. Ну, не люди, а живі істоти, інопланетяни. І вони прилітають на Землю. І один інопланетянин, Якцетак, мене з вежі-здоровежі й врятував.

Принцеса Шах-ІІІароня слухала його, затамувавши подих і розгублено кліпаючи своїми довгими прекрасними віями.

Вона хотіла щось сказати, але не встигла.

Раптом з неба пролунало: — Грайлику! Обідати! і Вони обоє здригнулися і завмерли.

— Що це? — тихо спитала принцеса.

— Мама. Обідати кличе, — зітхнув Грайлик.

— Ти щотеж… інопланетянин? — тихо спитала Шах-Шароня.

«Ну як їй поясниш? Хіба вона зрозуміє? Та й я б не зрозумів, коли б зустрів прибульця з двадцять п’ятого сторіччя», — подумав Грайлик.

Він усміхнувся:

— Вважай, що так.

— І тобі треба зникати?

— Треба. Ти ж сама казала, що справжні лицарі передусім шанують жінок. А мама — це ж найперша, найголовніша жінка у світі.

— Так! — кивнула вона.

Потім знову зітхнула:

— Шкода, що ти… Мені так хотілося з тобою погратися.

— Я повернусь. Я обов’язково повернусь! — вдарив себе у груди Грайлик.

Принцеса Шах-Шароня усміхнулася.

І усмішка її була як схід сонця.

РОЗДІЛ XI

Останній

Після обіду мама обняла Грайлика за плечі й спитала:

— Ну, то які тобі лати треба? Давай вже ту коробку.

Грайлик подивився на втомлену маму, на її руки і сказав:

— Уже не треба.

— Чого це? — здивувалася мама.

— А для лицаря лати — не головне.

— Взагалі-то правильно, — усміхнулася мама.

— Молодець! — сказав тато і теж усміхнувся.

І усмішки їхні були схожі на усмішку прекрасної принцеси Шах-Шароні з далеких лицарських часів…

ПРИГОДА ДРУГА

СЕКРЕТНА ЗБРОЯ НЕЗНАЙОМЦЯ КОШІ

РОЗДІЛ І

Таємниче зникнення Галочки.

Грайлик сумує

Іван-Сумніван запевняв, що всі оті країни Грайлик просто вигадав — і Татандію-Мамандію, і Дідусію-Бабусію, і навіть саму Дитиндію. Але то ж Іван-Сумніван. Недарма він Сумніван, в усьому

1 ... 6 7 8 ... 41
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казкові пригоди Грайлика», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Казкові пригоди Грайлика"